**Сусідка знизу – кохання зверху**
Ранок тільки почався, а Дмитро вже відчував, що день зіпсований. Замість валіз, квитків і довгоочікуваного вильоту з Олесею до моря – він опинився у звичному, задушливому під’їзді старої п’ятиповерхівки. Як завжди. Сестра Марічка, сльози, термометр і благання: «Ну посиди з дітьми, мені більше ні до кого звернутися…».
Він не хотів. Серйозно. Хотів бути чоловіком з відпусткою, з жінкою, з коктейлем у руці. А замість цього – двоє крикливих племінників, рюкзак іграшок і похмілля від сусідки, яка розплющила очі:
— Дмитро, це що за малята з тобою? Ти що, одружився?
Соломія – сусідка знизу. Руда, жвава, з очима, як у лисички. Він двічі затоплював її квартиру, поки господарі не замінили кран. Її мати – добра жінка, нікопи не вимагала, а сама Соломія з того часу постійно підморгувала. Хоча Дмитру здавалося, що вона ще в школі.
— Ти чого на уроках не сидиш? Матері скажу! – хитнувся він, дивлячись, як Соломія спалахує.
— Я вже коледж закінчила! На роботу влаштовуюсь! – відіпхнула вона, закидаючи рюкзак на плече.
— Так, ну точно схожа на прогульницю. Подивися в дзеркало!
Вони посміялися, Соломія зникла за дверима, а Дмитро пішов за своєю машиною – старою, але рідною, купленою в кредит. Олеся, звісно, скривилася: «Міг би щось краще взяти». Але він пишався навіть нею. Він упертий. Все буде – і квартира, і машина, і статус, і Олеся.
Але не сьогодні.
Сьогодні – пробки, спітнілі сидіння, крик на задньому ряду й сестра в сльозах:
— Пробач, Дмитро, ну справді, більше ні до кого…
Марічка лежала в лікарні, їхня мама теж занедужала від переживань. А батько… Ну, Сергій був батьком лише за паспортом. Пити, гуляти, зникати – це все, на що він був здатний.
Діти повисли на ньому: «Дядько Дмитро!». Він обняв їх, пообіцяв морозиво й повіз до своєї орендованої «однушки».
Соломія знову трапилася в під’їзді.
— Це все твоє? – скруглила очі.
— Ага, підбрав на зупинці, – усміхнувся він. – Не встиг озирнутися – от і причепились.
Діти засміялися, а Соломія зніяковіла. Він виправився:
— Та жартую. Це племінники. Сестра в лікарні, я за ними доглядаю.
У квартирі діти відразу влаштували хаос. Дмитро готував їм млинці, потім вів до парку, купував хот-доги та кульки. Вони були в захваті. Але на третій день почалися капризи: Оленка скаржилася на горло, Андрійко – на живіт. Ридання, сльози, «хочемо до мами»…
У двері постукали. Дмитро відчинив – Соломія.
— Я чула, як вони плачуть… Може, допоможу? Я ж закінчила медколедж.
Вона зайшла, принесла старі іграшки, тихо уложила дітей, обв’язала Оленчине горло хусткою, погладила Андрійка по животу. І він, не встигнувши сказати «дякую», заснув у неї на руках.
— Ходімо на кухню, я тобою хоча б бутерброди зроблю, – пробурмотів Дмитро, закриваючи двері.
Вони сиділи на кухні. Соломія, сьорбаючи чай, спитала:
— А твоя… коли дітей забере?
— Моя? Та що ти! Це ж сестра. Своїх у мене нема. І поки не планую.
Соломія посміхнулася, і він зрозумів – вона справжня. Затишна. Тепла. Не як Олеся, не як ніхто до неї.
Соломія залишилася ще на день. Потім – на два. Потім – назавжди. Разом вони гуляли з дітьми, готували, сміялися. І в парку, коли продавщиця кульок сказала: «Яка в вас гарна родина!» – у Дмитра стиснуло в грудях. Він подивився на Соломію, на дітей, і йому не хотілося, щоб це кінчалося.
Олеся подзвонила через тиждень. Її голос був холодним:
— Ти де? Нічого не чути. Усе зрозуміло.
І все, що він відчув – нічого.
Коли Марічку виписали, племінники благали:
— Дядько Дмитро, можна Соломію з нами? А ти її любиш?
Оленка, не дочекавшись відповіді, заявила:
— Я знаю, що любиш. І вона тебе. Ми будемо нести фату на весіллі.
Соломія почервоніла, ніяково гладила дітей по голівках, а Дмитро дивився у дзеркало й думав: «Господи, дякую Тобі за цю руду дівчину знизу».
І коли вони під’їхали до дому, Марічка вийшла з мамою, побачила Соломію – і звісно ж скрикнула:
— Ну нарешті ти когось знайшов! Яка ж гарна дівчина! Соломійко? Ласкаво просимо до родини!
Дмитро лише посміхнувся.
Назад їхали мовчки. А потім Соломія раптом сказала:
— У тебе така затишна машина. І взагалі… з тобою надійно.
А він просто спитав:
— А давай завтра знову в парк? І обідати в мене, твій борщ лишився – без тебе навіть їсти не смачно.
Через три місяці вони одружилися.
Іноді доля дарує щастя не там, де його чекаєш. Іноді воно живе поверхом нижче.І тепер кожен ранок Дмитро прокидався з усмішкою, знаючи, що його щастя спить поруч.
