Повернення до міста зради
Оксана помішувала борщ на кухні, коли на столі пролунав короткий сигнал телефону. Повідомлення було від її найкращої подруги — Марічки. «Приїжджай у кав’ярню, треба поговорити», — сухий текст. Оксана відразу ж спробувала подзвонити, але та не брала трубку. Щось різко кольнуло в грудях, але вона вирішила: треба їхати. Швидко вимкнула плиту, переодягнулася, і вже за півгодини йшла до залу їхньої улюбленої кав’ярні. За кутовим столиком сиділа Марічка. А поруч — Богдан. Чоловік Оксани. Їхня поза не залишала місця сумнівам.
— Марічка? Богдане?! — голос Оксани тремтів, як і руки.
Марічка, навіть не кліпнувши оком, сіла Богданові на коліна і нахилилася до його обличчя. Богдан спробував підвестися, але Оксана вже розвернулася і вийшла.
Ця сцена стала останньою краплею. До неї були й підозри, і дивні речі, і нічні «затримки» Богдана на роботі. Але те, що у зраді була замішана її подруга дитинства — розбило все. І серце, і довіру.
Вони з Марічкою виросли разом у тихому провінційному містечку. Марічка була сиротою — мати зникла, батька не знала. Її виховувала мовчазна бабуся. Оксана ж була улюбленою донькою у дружній родині. Батьки часто брали Марічку з собою — на пікніки, в кіно, на ярмарки. Та прилипла до них, як рідна. Усе дитинство — одне суцільне «ми»: ми лазили по деревах, ми грали у хазяйки, ми разом мріяли вибратися у велике місто.
І Оксані це вдалося. Медичний інститут, весілля з Богданом — сином заможного бізнесмена, квартира, робота лікарем. Марічка залишилася у містечку, продавала взуття. Але коли Оксана запропонувала подрузі переїхати, та, не роздумуючи, погодилася. Богдан навіть сам допоміг знайти їй орендоване житло.
Оксана тоді не знала, що потай вони з Богданом вже спілкувалися. Що він зустрічав її на вокзалі. Що за її спиною розпочався роман. Усе виплило пізніше. Спочатку — дивна відчуженість чоловіка, потім — повідомлення від Марічки з запрошенням у кав’ярню, а далі — сцена, яку не викреслиш із пам’яті.
Через місяць Богдан подав на розлучення. Марічка вселилася в їхню з Оксаною квартиру. Оксана, стиснувши зуби, повернулася в рідне місто. Влаштувалася у місцевій лікарні терапевтом, зняла кімнату. Там її і знайшов головний лікар із пропозицією очолити відділення — попередній завідувач ішов на пенсію.
Одного разу на обході Оксана зустріла нового пацієнта — поважного чоловіка з добрими очима. Леонід Васильович. Його обличчя здавалося знайомим, але вона не могла зрозуміти, звідки. Пізніше, під час розмови, він раптом усміхнувся:
— А ви не та сама дівчинка, яку я колись зловив, коли вона падала з дерева?
Оксана завмерла — спогад спалахнув миттєво. У дитинстві, повертаючись зі школи, вона з Марічкою залізли на старий в’яз. Вона зачепилася сукнем, злякалася… А потім — сильні руки підхопили її прямо з гілки. І голос: «Навіщо лізла? Небезпечно ж».
Тепер цей голос знову лунав поряд. І в ньому був спокій, який вона давно не відчувала.
За кілька тижнів Леонід запросив її відсвяткувати виписку. Спочатку вона вагалася, але потім погодилася. А далі — усе пішло, наче само собою. Вони зблизилися, почали зустрічатися частіше. А незабаром — одружилися.
Зараз Оксана живе з Леонідом у великому будинку за містом. У них ростуть сини-близнюки. Її батьки щасливі. А життя нарешті набуло сенсу.
А Марічка? Вона повернулася в провінцію і живе у квартирі бабусі. Богдан швидко охолов до неї і виставив за двері. Кажуть, тепер вона працює у овочевій крамниці. Сумна й зла. А бумеранг, як відомо, повертається. І б’є болісно…
