Забута привітальна листівка
Надія Петрівна повернулася додому в сумному настрої.
— Привіт! Вечеряти будеш? — із посмішкою зустрів її чоловік Ігор у передпокої.
— А ти що, приготував? Ти ж звичайно на кухні не з’являєшся, — здивовано подивилася вона.
— У тебе ж сьогодні день народження. Думав, не варто тобі в такий день коло плити вертітися, — жваво відповів Ігор.
Надія сіла на пуфик у коридорі й раптом нестримно заплакала.
— Надю, що сталося? — злякався чоловік.
— Вона не привітала… Навіть слова не сказала… — промовила жінка крізь сльози.
— Хто? Про кого ти? — здивувався Ігор. Він не міг зрозуміти, що змусило дружину ридати в такий, здавалося б, радісний день.
Зранку настрій у Надії Петрівни був не найкращим. Сьогодні їй виповнилося 60. Дома святкувати ювілей не стали — вирішили скромніше. Але на роботі все ж довелося і стіл накривати, і приймати поздоровлення, і тости слухати. Від усього цього метушу вона втомилася і мріяла тільки повернутися додому, лігши у тиші та побути наодинці.
Ввечері подзвонила сестра.
— Ну що, Надю, вітали сьогодні? — запитала вона.
— Вітали, звісно. На роботі все було нормально. Ігор квіти приніс, путівку в санаторій подарував — влітку поїдемо, — стримано відповіла Надія.
— От і чудово! У нашому віці вже треба себе баловати. А діти? Андрій ще на вахті?
— Так, ще місяць працюватиме. Вранці подзвонив, а ввечері прислав орхідею — гарну, у горщику.
— А невістка? Вона ж поруч живе. Хоч зайшла привітати?
— Навіть не написала… — з гіркотою видихнула Надія. — Ми з Ігорем стільки для них зробили, а вона… Навіть листівку не надіслала.
— Та ну?! — обурилася сестра. — У мене дві невістки, бувало всяке, але таке не дозволяли. Невже зовсім нічого?
Пізно ввечері, майже о одинадцятій, телефон Надії пікнув. Повідомлення. В ньому — стандартна картинка з інтернету із написом «З днем народження». Жодного слова від себе. Жодного дзвінка. Жодного натяку на живий інтерес. Просто переслане зображення.
— Ось і все її ставлення, — з образами сказала Надія чоловікові перед сном. — Швидко забула, що живуть у бабусиній квартирі, яку ми віддали без зайвих розмов і умов.
— Та годі тобі заводитися! Це ж у молоді тепер норма — картинку переслати, лайк поставити й вважати, що привітав, — намагався її заспокоїти Ігор.
— Ні, Ігорю. Це не норма. Це неповага. Ювілей — це не просто дата. Це віха. І така дрібниця багато про що говорить.
Наступного ранку настрій Надії не покращився. Обида тільки зростала. Вона раз за разом перебирала в думках вчорашнє, згадувала деталі, перебільшувала і накручувала себе до сліз. Ігор це бачив, але нічим допомогти не міг. Він навіть подзвонив синові.
— Мама знову незадоволена, — втомлено почав розмову Андрій. — Знову Олену лає?
— Не лаю. Просто прикро, коли людина, що живе за сто метрів, навіть голосом не привітала, — не витримала Надія і сама взяла трубку. — Скажи своїй дружині: я все пам’ятаю. І цей день теж.
— Мам, ну може вона втомилася. Вона ж працює, — намагався виправдати дружину Андрій.
— Та годі! — фыркнула мати. — На таку листівку час знайшовся, а на два слова — ні? Зручно, правда?
Пізніше Андрій таки поговорив з Оленою.
— Я зовсім забула… — виправдувалася вона. — День був жахливий, на роботі аврал, додому приповзла — сил не було. Ось і скинула хоч щось. Думала у вихідні зайти з подарунком.
— Ну тепер пізно, — похмуро відповів чоловік. — Мама образилася. І це надовго.
У суботу Оля знову не змогла вибратися — завал на роботі, а в неділю вирішила відпочити. Про візит згадала пізно ввечері.
— Ну й добре, — сказала вона чоловікові. — Наступного разу зайдемо. Не кінець же світу.
Але Надія була непохитна.
— Не треба ваших формальних візитів, — холодно сказала вона синові. — Ложка до обіду дорога. Все. Пізно.
— То ти проти, щоб ми прийшли?
— Проти, — різко відповіла Надія. — Мені не потрібні поклонники. Мені потрібна повага. А якщо її нема — не треба робити вигляд.
Оля, зі свого боку, не бачила у своєму вчинку нічого страшного. Але розуміла: з такою свекрухою треба діяти тонше. Тому до роковин весілля Надії та Ігоря вона наполягла на візит із подарунком.
— Скажемо, що хотіли привітати разом, ось і не йшла без тебе, — підморгнула вона чоловікові. — Треба якось виправляти ситуацію.
Двері відчинила Надія.
— Ну, слава богу, згадали, — їдко сказала вона. — Хоч на роковини дісталися.
— Мам, ну годі, — зітхнув Андрій. — Ми не забуваємо. Просто не завжди все за планом.
Оля посміхалася, допомагала накривати стіл, прибирала посуд, говорила спокійно й доброзичливо. А в якийсь моментОлена вийняла з сумки яскравий альбом з зразками шпалер і з радістю запропонувала: “Ось, обирайте, будь-які вам до душі!”.
