Коли доля дає другий шанс
— Чому ти так рано?.. — збентежено промовив Олексій, застібаючи сорочку навиворіт. Але Мар’яна не слухала. Вона вже стояла у передпокої, стиснувши пальці до болю, й дивилася на червоні туфетки біля входу. Не просто жіночі — це були туфлі Ганни, її давньої подруги. Безпомилково впізнала. Занадто часто бачила їх на фотографіях, під келихом вина. Та ось побачити їх у своїй хаті вона не сподівалася.
Все почалося вранці, коли Мар’яні на роботі стало погано. Різка нудота, темнота в очах. Спочатку списала на недосип чи нерви. Але колега по кабінету, Олена, нахилившись, тихо сказала:
— Ти вагітна, чи що?
— Та ні, з чого б… — відмахнулася Мар’яна, але всередині все стислося. Вона знала — щось не так. За двадцять хвилин вона вже стояла у вбиральні й тримала в руках тест із двома чіткими смужками.
Не пам’ятала, як дійшла до кабінета начальниці. Не пам’ятала, як виходила з роботи. Пам’ятала лише одне — летіла додому, щоб розповісти про це Олексію. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, розплакатися від щастя. Але…
Вона вставила ключа у замок, увійшла, запалила світло. І перше, що побачила — ті туфлі. За кілька секунд почула шепіт із спальні. Спочатку подумала, що помиляється. Що це якась недоречна випадковість. Та розчинивши двері, побачила свого чоловіка — напівголого, з Ганною, яка двома руками затискала простирадло на грудях.
— Мар’яно?.. Ти чого?.. — бурмотів він, а Ганна дивилася в підлогу, не кажучи ні слова.
Далі все ніби в тумані. Крики. Сльози. Речі летіли по кімнаті. Потім настала тиша. Відхід. Пустка. Мар’яна залишилася сама у розбитій хаті, сиділа на підлозі, обійнявши живіт руками, у якому вже билося крихітне життя.
За кілька днів вона ухвалила рішення. Не хотіла, щоб щось пов’язувало її з Олексієм. Не хотіла бути самотньою матір’ю. Батьки далеко, подруг — на одну менше. Зарплати не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. І Мар’яна пішла до приватної клініки.
Сіла під кабінетом лікаря й дивилася у стіну. Боялася. Не хотіла цю дитину… і водночас — хотіла, як ніколи.
— Заходьте! — почувся голос із-за дверей.
Вона підвелася й увійшла. Та лише побачила лікаря — серце стислося.
— Антоне?! Це ти?!
Це був її однокласник, перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його поцілунок у щоку на випускному — досі залишався найніжнішим спогадом.
— Мар’яно?! Невже це ти?! — Антон підвівся, обійняв її по-дружньому, тепло, ніби не минуло двадцять років.
Говорили хвилин десять, наче й не було цих років. Коли емоції трохи вляглися, Антон запитав:
— Але ти ж на прийомі. Що трапилося?
Мар’яна, трохи зніяковіла, розповіла всю правду — про зраду, вагітність, своє рішення.
— І ти справді хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Антон.
— Так… боюся. Не впораюся сама…
