Ранок був мертвенно-тихим. Під’їзд, як завжди, дихав застояним повітрям — сумішшю котячого корму, старого пластику та чогось липко-солодкого, ніби залежала мандаринова шкірка чи дешеві парфуми. Оксана притулила чоло до холодної дверної рами й застигла, прислухаючись, як у сусідній квартирі знову гримнули балконні двері. Вже третій раз за тиждень. Різкий, нервовий звук — не просто від протягу. Він був наче вигук, відлуння чужої сварки, ніби стіна між їхніми життями стала занадто тонкою.
Оксана шмигнула носом. Не від холоду — від вічної втоми. Натягнула сірі, стерті на п’ятах кросівки — свої «універсальні обладунки». У них вона була майже непомітною, але зібраною. Цілісною. Хоч усередині давно все розлізлося.
Сусід із четвертого поверху, той самий, з вусами кольору цегляного пилу й незмінним синім спортивним костюмом, пройшов повз, мов тінь. Колись він зупинив її у під’їзді словами: «Нудно ж, мабуть, самій?» І відтоді його голос різав наживо — як іржавий цвях під ніготь.
Автобус, як завжди, запізнився. Всередині пахло промоклими куртками, пивом і кислою безнадією. Оксана вчепилася в поручень аж побіліли пальці й дивилася у брудне вікно. Віддзеркалення — бліде обличчя, син під оком, сіре пальто, що зісковзнуло з одного плеча. Ніби все в ній — не на своєму місці. Мати сказала б: «Ти як тінь». Але мати не знала, як це — жити, коли дні не закінчуються, а просто зливаються в одну в’язку сіру масу, де не розгледіти ні кінця, ні початку.
В офісі було пусто. На віддаленій роботі майже всі. Залишилися лише такі, як вона — кому вдома гірше, ніж у цьому мертвому коридорі. Тут, принаймні, не чути докорів, не гримлять тарілки об стіну, не свердлять поглядом. Тут — безпечно. Холодно. Пусто. Але безпечно.
Опівдні вона вийшла у двір бізнес-центру. Курити вона не курила. Просто стояла. Повз пройшов охоронець, зробив вигляд, що не помітив — як завжди. У кишені задзвенів телефон. Мати.
— Мам, я на роботі.
— Ти знову сама. Може, вийдеш кудись? Пройдися хоча б.
— У мене справи.
— Оксанко, ну це ж не життя. Ти просто існуєш. У тридцять два…
— Бувай, мам.
Відключила. Без злості. Просто не мала сил більше виправдовуватися.
На зворотному шляху зайшла у крамницю. Купила м’який сир, булочки, м’ятний чай. Біля каси — літній чоловік. Посміхнувся і мовчки пропустив її вперед.
— Дякую, — сказала вона. І сама здивувалася — наскільки легко й спокійно це прозвучало.
Вдома вже стемніло, хоча ще не було вечора. Оксана ввімкнула не люстру, а стару гірлянду — ту саму, що колись розвісили на Новий рік. Тоді, тієї зими, все здавалося іншим. Простим. Веселим. Теплим. Вони сміялися, їли пересмажені грінки, слухали музику з телефону. А тепер — вона одна.
Сіла просто на підлогу. Притулилася до стіни. Холодильник клацнув, наче підтверджуючи, що будинок ще живий. Вона не злякалася. Просто зітхнула. Звуки — вже не вороги. Вони — свідки.
Вона взяла телефон. Відкрила папку із записами. «Голос». П’ятнадцять файлів. Він говорив: «Я з тобою, ти в мене одна», «У нас усе вийде», «Ти особлива». А останній файл… — уривки, крик, лайка, глухий удар — двері? кулак? серце?
Оксана натиснула «видалити». І рука не здригнулася.
Вона підвелася. Відкрила вікно. Потяглася до повітря — брудного, осіннього, справжнього. На балконі знову гримнули двері. Вона усміхнулася.
— Нехай, — прошепотіла. — Нехай гримить.
Заварила чай. Розклала булочки на білій тарілці. Сіла за стіл. Ввімкнула ноутбук. Відкрила порожню сторінку й написала перше речення:
«Того дня я не боялася самотності — вперше відчула, що живу».
І цього вистачило, аби світ, такий зламаний і кривий, перестав здаватися ворожим. Бо тепер — він її. Не веселий, не ідеальний. Але її.
