Хто б міг подумати, що дві найкращі подруги, нероздільні з дитинства, опиняться по різні боки образи, болю й мовчання. У селі Вересень, де хати стоять у два ряди, де кожен знає про кожного, люди шепотіли:
— Чули, Оля з Надею тепер не розмовляють? А колись — ні водою не розлити, все разом, все поруч… А тепер — наче чужі.
А правда була в тому, що мовчання між Олею та Надеєю виникло не просто так. Корені цієї тиші сягали юності їхніх дітей. Даринка, донька Олі, та Денис, син Наді, дружили з пелюшок. Разом ходили до школи, на ставок, збирали гриби, ловили рибу, будували шатро і мріяли про майбутнє.
Даринка — ураган: жвава, наполеглива, перша на будь-які пригоди. Денис — спокійний, розважливий, з теплою усмішкою і поглядом, у якому було більше розуміння, ніж слів. Вона тягла його за собою — він ішов. Так було завжди.
Їхні матері — Оля та Надя — теж були ні водою не розлити. Жили по сусідству, через тин, ходили одне до одного без дзвінка. Їхня дружба тягнулася ще від бабусь, і навіть заміж вони вийшли майже одночасно — за чоловіків, які, як з’ясувалося згодом, виявилися далеко не надійними.
Оля розлучилася першою. Синьок під оком, нервовий погляд — і все стало зрозуміло. Чоловік був буяном, завдав їй болю. Вона мовчки виставила його за двері. Надя підтримала подругу, хоч і сама страждала: її чоловік раптом почав підозрювати, що Денис — не його син. У приступі люті навіть хапався за ножа.
— Мій син — не його син, уявляєш? — гірко посміхалася Надя. — Ніби я невідомо що… При тому що він у мене єдиний.
Обидві залишилися самотніми. З дітьми. Але трималися.
Денис після школи пішов у водії, Даринка виїхала до Львова — вступила до університету. Він незабаром пішов до армії. Вона приїхала проводити. Три дні не відходили один від одного.
А потім почалося життя на відстані. Даринка спочатку приїжджала щотижня — з гостинцями, з новинами. Заходила до Наді — розповідала, що пише Денис, як у нього служба. А потім — рідше, все рідше… Після березня зникла зовсім.
— Чого це твоя Даринка не з’являється? — питала Надя в Олі.
— Занята. Сесія.
Але Надя відчувала — щось не так. Подруга стала замкненою, очі втратили блиск. А потім Оля несподівано зібралася до Львова — «побачитися».
Повернулася — ще тихішою, ніж поїхала.
— Розказуй, — вринула до неї ввечері Надя. — Що там у тебе коїться?
Оля зітхнула:
— Що вже казати… Даринка одружилася. Має бути дитина.
Світ обвалився. Надя вилетіла з хати, наче обварена. Тієї ж ночі написала Денисові в армію. Решта — біль, мовчання, холод.
Після служби Денис не повернувся. Пішов зі службовцем на Схід. Працював на будівництві, не шкодуючи себе. Лише робота допомагала забути. За три роки приїжджав додому лише раз — допомогти матері. А Даринка ніби зникла. Ні з чоловіком, ні з сином у рідне село не навідувалася.
А потім… Одного ранку поштова рознесла вістку:
— Оля захворіла. Просила тебе зайти. Каже — важливо поговорити.
— Ми не спілкуємося, — відмахнулася Надя.
— Але вона дуже просила. Особисто.
І Надя пішла. Увійшла — Оля лежить на ліжку, під ковдрою, поряд — ліки, склянка води.
— Що це в тебе таке?
— Мабуть, все накопичилося…
Довго мовчали, потім Оля взяла руку подруги і прошепотіла:
— Пробач мене, Надю. Я мушу тобі розповісти…
І розповіла. Усе.
Через годину Надя стрілою вилетіла з хати, схопила телефон:
— Дениску, приїжджай. Мені погано… Дуже. Приїжджай якнайшвидше.
Денис приїхав через два дні. І був здивований — мати бадьора, метушиться, сміється.
— Мам, ти точно хвора?
— Усе добре, сину… Просто рада, що ти поруч.
— Я на ставок схожу, добре? Дуже сумую.
Він стояв біля води, дивився, як пливе течія — і ніби бачив перед собою свою Даринку. Її сміх, її очі… Біль свербів всередині.
— Привіт, Денисе, — почув він голос за спиною.
Обертається — вона. Даринка. А поруч — хлопчик. Трирічний, кучерявий, з його очима. З його поглядом.
— Це… — пробурмотів він.
— Це твій син, — спокійно сказала вона. — Знайомся, це Івась. Івасю, це твій тато.
— Але… як… Чому?
— Не було ніякого чоловіка. Усе, що ти чув — брехня. Мама не хотіла, щоб я бентежила рідню. Заборонила мені тут з’являтися. А твоя сказала, ніби ти одружився.
— Я? Одружився? Ніколи. У мене нікого не було.
— Ось і я не вірила. Поки моя мама не занедужала. Перестала їсти, замовкла. А потім — розплакалася. Усе розповіла. Просила пробачення. Вона сама не знала, що ти — батько. А тепер… тепер вона хоче, щоб ти знав: це твій син.
Денис мовчав. Потім повільно опустився на коліноВін обняв сина міцно-міцно, а Даринка прихилилася до їхніх плечей, і в цю мить здавалося, що всі болі минулого нарешті розтанули, залишивши тільки світле майбутнє.
