**Тіні правди: кінець одного кохання**
Микола Петрович увійшов у квартиру після довгого робочого дня в офісі на околиці Харкова.
— Привіт, я вдома! — гукнув він, заходячи на кухню, де вже ширяв аромат їжі.
— Що за привід? — здивувався, побачивши на столі акуратно розставлені страви.
— Ніякого приводу, — відповіла дружина Оксана, але в її голосі прослизнула дивна нотка. — Просто лінь було готувати, замовила суші.
— Суші — це я люблю! — оживився Микола, скидаючи піджак.
— Тоді сідай, будемо вечеряти, — сказала Оксана та вийшла з кухні.
За хвилину вона повернулася з аркушем паперу в руках і мовчки простягнула його чоловікові.
— Що це? — спитав Микола, але, глянувши на листок, завмер, ніби громом уражений.
***
— Добрий день, це кур’єр, — лунав голос у домофоні, а на екрані з’явився молодий хлопець у яскравій формі. — Вчора оплата за замовлення не пройшла.
— Ви помилилися, — спокійно відповіла Оксана. — Я нічого не замовляла.
— Перепрошую, ось чек, подивіться, — хлопець підніс до камери м’ятий шматок паперу, показуючи на адресу. — Вчора я сам привозив замовлення. Адреса: Місячна, 12. Чоловік платив карткою, але платіж не пройшов. У мене копія чека, погляньте, будь ласка.
Кур’єр виглядав збентеженим, вибачався майже після кожного слова. Було ясно — він новачок, причому не лише у доставці, а й у роботі загалом. Оксана скептично прищурилася, відчинила двері й подивилася на нього. На його худеньких плечах гойдався величезний терморюкзак, роблячи його схожим на горобця з непосильним тягарем. Оксана ледве стримала посмішку, але її відволік чек.
На папірці було написано: «Код помилки: 55. Невірний ПІН».
— Я ж сказала, ви помилилися, — повторила вона. — Вчора нікого не було вдома, і замовлень ми не робили.
— Перепрошую, — почервонів кур’єр. — Оплату приймала дівчина… інша жінка.
— Тим більше, — засміялася Оксана. — Це точно не до мене.
Кур’єр подав другий чек, де були вказані адреса та деталі замовлення. Оксана пробігла очима: японська кухня, прибори на двох, оплата карткою. Нічого незвичайного, окрім одного — Микола терпіти не міг суші. Унизу стояло ім’я замовника: Микола.
Оксана відчула, як кров прилила до скронь. У цій квартирі жив лише один чоловік — її чоловік. Але дівчини? Вона, у свої 43, вже не підходила під цей опис. Можливо, кур’єр із ввічливості всіх так називає? Але щось не сходилося.
— Я сплачу, — неочікувано сказала вона. — Де ваш термінал?
Хлопець здивовано подивився на неї. Він очікував сліз або криків — так поводилася його мати, дізнавшись про батькову зраду. Але Оксана була спокійна, ніби зі сталі. Випроваджуючи кур’єра, вона раптом засміялася. Сміх перейшов у істерику, а з очей покотилися сльози. Глибоко зітхнувши, вона витерла обличчя й взяла телефон.
— Микола, привіт, ти до котрої сьогодні на роботі? — спитала вона, намагаючись звучати легко.
— Привіт. До семи, якщо шеф знову не влаштує свою улюблену планерку, — відповів він. — А що?
— Хочу разом повечеряти.
— У тебе плани скасувалися?
— Так, увечір вдома. Подумала, було б чудово провести час удвох.
— Я за, але поки не знаю, коли звільнюся.
— Нічого, ближче до вечора вирішимо. Готувати лінь, я замови— Гаразд, до вечора, — сказала Оксана, кладучи трубку і починаючи складати список своїх речей, бо зрозуміла: цього разу все серйозно.
