Коли Галина продала квартиру у Львові та переїхала в село, де придбала невеличку хату, ніхто з місцевих не розумів, навіщо їй це треба. Але з часом вона стала своєю. Її почали кликати ласкаво — Галею. У домі у Галі оселився рудий кіт Мирон, який спочатку дивився на село з підозрою, ніби не вірив, що більше не побачить міського балкона. Потім звик — на ґанку, у садку, навіть на грядках.
Сусідка через дорогу, Марія, прийняла Галину як рідну. Допомагала з городом, приносила розсаду, ділилась соліннями. Жінки стали справжніми подругами: довгі вечори з чаєм та розмовами, обмін рецептами, в’язання під старі пісні, життя текло тихо й тепло.
Але все змінилося, коли одного дня Галині подзвонив син.
«Мамо, Оксана вагітна. Ми з Іриною їдемо на пару років до Польщі за контрактом. Оксана залишається сама. Ти нам дуже потрібна… Переїжджай до міста».
Галина остолбеніла. Її онука — вагітна? Її кличе назад у ту саму квартиру, звідки вона вирвалася, щоб нарешті жити для себе? Вона спробувала відмовитися:
«Сину, ну яка з мене помічниця? У мене тиск, мені вже за шістдесят…»
«Мамо, ти будеш у своїй же квартирі. Просто Оксані потрібна опора. Ми не наполягаємо… Просто подумай».
Галина подумала. Поїхала до міста. І повернулася звідти зовсім розбитою. Онука справді вийшла заміж, чекала дитину. Квартира була в занедбанні. Втомлена від усього, Галина викликала «швидку» — підскочив тиск. У той момент вона зрозуміла: вона більше не витримає такого ритму. Не її це.
Марія відразу все зрозуміла. Коли наступного дня Галина повернулася в село за речами і сказала, що продала хату, що їде назавжди, у Марії в очах спалахнуло полум’я.
«Не відпущу тебе, чуєш?» — прошепотіла вона, міцно обійнявши подругу. — «Нікуди не поїдеш».
«Що ти…» — злякалася Галина. — «Не жартуй так».
Марія побігла до машини, сунула гроші водієві, щось сказала. Таксі розвернулося й поїхало, залишивши за собою лише пил на дорозі.
«Мар’яно, що ти робиш?! Мене ж чекають!» — скрикнула Галина, не вірячи у таке.
«Слухай. Я тобі не рідня, але за п’ятнадцять років ми стали ближчими, ніж твоя родина. Де вони були, коли ти осідала тут? Коли картоплю садила, коли грядки копала? А тепер їм зручно, щоб ти борщ варила й дитину няньчила?»
«Але вони ж мої…» — прошепотіла Галина.
«А ти — чия? Тобі що, життя закінчити лише в ролі прислуги при молодій родині? Ти маєш право бути щасливою. Хоч на пенсії. А лікарі… Та й що? У нас у районі не гірші. А до міста поїдеш — в гості».
Галина довго мовчала. А потім тихо сказала:
«Моя хата тепер не моя… Вони вже підписали договір».
«Та й нехай. Мій сад тобі не чужий. Живи в мене. Поживеш — розберемося».
І Галина залишилася. Син із невісткою поїхали. Онука народила сина. У неї все було добре. Галина відвідувала їх, вони приїжджали в село, жили в неї у Марії. А потім трапилося несподіване: родина, що купила її хату, від’їхала на постійно в інше місто і запропонувала Галині пожити в домі та приглядати за ділянкою.
Так почався новий розділ. Восени — у Марії. Весною — у своїй колишній хаті. А коли онук Оксани підріс, Галина стала частіше їздити в місто в гості.
Одного разу, влітку, Оксана приїхала в село. У руках — документи.
«Бабуся, тримай. Це твій дім. Знову твій. Ми його викупили».
«Що?!» — не повірила Галина. — «Але як… Івани…»
«Поїхали. Ми домовилися. Все по закону. Дім оформлений на мене. Але він твій. Бо ти — моє все».
Сльози покотилися по щоках Галини. Поруч стояла Марія, стримуючи тремтіння в голосі:
«Я знала, що вона тобі сюрприз готує. Не ображаюся. Все правильно».
Оксана обійняла бабусю:
«Ми тобі не сказали відразу… Хотіли сюрприз. І знаєш що? Скоро в тебе буде правнучка. Отже — тобі знову треба город, ягоди і альтанка під яблунею».
«Тоді підемо переносити речі» — засміялася крізь сльози Галина. — «У нас сьогодні справжнє свято…»
А у маленького Данилка, який плескався з лійкою серед квітів, не було сумнівів: щастя — це коли всі поруч. І в бабусі знову є її дім. І її життя…
