У кухні пахло смаженими котлетами, коли у двері подзвонили. Оксана, не встигнувши навіть зняти фартух, відчинила й побачила молодого кур’єра.
— Добрий день! Ваше відправлення, — жваво промовив він.
— Яке ще відправлення? Я нічого не замовляла, — здивувалася Оксана.
— Квартира дванадцята? — уточнив він.
— Так.
— Тоді все вірно.
Жінка невпевнено розписалася у бланку й отримала велику коробку. Щойно вона її відкрила, кров застигла в жилах. Всередині лежав похоронний вінок. Не святковий, не декоративний — справжній, з траурною стрічкою, де було вишито її ім’я.
Відправник не вказувався. Лише безмовне послання: «Спи спокійно, Оксано».
— Треба ж так ненавидіти, щоб відправляти у дім вінок! — тремтячим голосом прошепотіла вона пізніше.
Чоловік, Дмитро, не надав значення:
— Звідки ти взяла, що це мама? Вона ж тебе любить!
— Любить? Вона ніколи навіть мого імені не вимовляла! — з болем нагадала Оксана.
І справді, майбутня свекруха не прийняла в ній усе: зріст «з метр із кепкою», роботу на ресепшені, скромні сукні. Оксана старалася — шила собі одяг, була ввічливою, але у відповідь отримувала лише зневагу й уколоти.
— Подивись на цю недоробку, — шепотіла Марія Степанівна синові. — Навіть двох слів зв’язати не може!
А він мовчав, робив вигляд, що все гаразд. Та саме його мовчання було згодою. Матір дедалі частіше дозволяла собі зайве — навіть попри те, що жили вони на території Оксани.
Коли Оксана запропонувала здати квартиру й зняти житло, яке влаштувало б свекруху, та відмовилася. Гучно, з докорами, істерикою. А Дмитро пив чай і мовчав.
Не вийшло із вінком — був наступний крок. Чоловік раптом знайшов у шафі чоловічі труси.
— Ти мені щось поясниш? — прошипів він, тримаючи «знахідку».
— А тобі самому нічого не дивно? Як я могла туди залізти? Туди ж навіть зі стільця не дотягнутися!
Ключі від квартири були у свекрухи. Все стало на свої місця. Та Дмитро промовчав. Знову.
Наступний «подарунок» — відро чорниці. Свекруха вручила зі словами:
— Вітаміни! Для невістки!
Вранці Оксана знайшла у відрі… живого, але замерзлого у холодильнику їжака. На щастя, при чоловікові. Той, звісно, не повірив, що це було навмисно: «Сам заліз, буває».
Пізніше Оксана знайшла під ліжком ляльку з отруєними голками. Ситуація вже нагадувала дешевий трилер. І все одно вона терпіла. Бо любила. Бо вірила, що чоловік за її спиною — це захист, а не просто син своєї матері.
Крапку поставив випадок. Оксана повернулася з роботи раніше й застала чоловіка з іншою. У своїй же квартирі.
Виставила. Швидко. Жорстоко. У самих шкарпетках, як то кажуть.
Він намагався виправдатися:
— Вона сама прийшла! Я нічого не планував!
Та Оксана вже не вірила. Тим більше що «гостя» виявилася племінницею подруги свекрухи. Все стало надто очевидним.
Три роки вона терпіла. Хтось не витримав би й трьох місяців. Але вона сподівалася.
А Дмитро? Повернувся до мами. Куди ж ще?
Та й там сюрприз. У матері — роман. Остання любов, як виявилося, буває сильнішою за першу. І не у її квартирі, а в однокімнатній хатці парубка. Марія Степанівна — бездомна, та ще й закохана.
Іронія долі?
Мораль? Обережно загадуйте бажання. Іноді вони збуваються. Тільки не так, як ви сподівалися.
