У мого онука нещодавно був день народження — йому виповнилося десять років, кругла дата. Я заздалегідь обрала подарунок, який, на мою думку, ідеально підійде для такої нагоди. Це була велика коробка з конструктором, про який він давно мріяв. У призначений день я зібралася, вдягла найкращу сукню і вирушила до них додому. Підійшовши до дверей, я натиснула на дзвінок, і за мить почулися швидкі кроки.
— Заходь у кухню, мамо, — сказала моя донька, відчиняючи двері. Її голос звучав тепло, але з легким відтінком втоми, ніби вона цілий день готувалася до свята. — Ти ж пам’ятаєш, як звати нашого малого іменинника?
Я посміхнулася, переступаючи поріг. Звісно, я знала, що мого онука звуть Данилко. Але замість відповіді лише кивнула, тримаючи в руках яскраво запакований подарунок. У кухні вже був накритий стіл: барвисті тарілки, серветки з мультяшними героями та великий торт із десятьма свічками, який чекав своєї хвилини. Данилко сидів на чолі столу, сяючи від щастя. Його друзі, такі ж десятирічні непосиди, гучно щось обговорювали, перебиваючи один одного.
— Бабусю, це ти? — скрикнув Данилко, побачивши мене. Він підбіг, обійняв, а потім цікаво подивився на коробку в моїх руках. — Це мені?
— Звісно, тобі, рідний, — відповіла я, передаючи йому подарунок. — Розпаковуй, не чекай!
Хлопчик із захватом розірвав упаковку, і його очі засяяли, коли він побачив конструктор. Діти одразу оточили його, розглядаючи коробку й наперебій пропонуючи, що можна збудувати. Я дивилася на цю метушню і відчувала, як серце наповнюється теплом. Немає нічого кращого, ніж бачити радість дитини, особливо в такий день.
Моя донька, яку я в душі називала Оленкою, підійшла до мене й тихо промовила:
— Дякую, мамо. Ти завжди знаєш, як його зрадувати.
Я лише знизала плечима, ніби це було очевидно. Але насправді я довго думала, що подарувати. Десять років — це вже не дитяче свято, а вік, коли дитина починає відчувати себе майже дорослою. Хотілося, щоб подарунок був не просто іграшкою, а чимось, що залишиться у пам’яті.
Свято тривало. Діти гралися, сміялися, а потім настав момент дмухати на свічки. Данилко загадав бажання, глибоко вдихнув і одним подихом згасив усі десять вогників. Гості затропотіли в долоні, а Оленка почала різати торт, роздаючи кожному по шматочку. Я сиділа осторонь, спостерігаючи за цією веселою метушнею, і думала про те, як швидко летить час. Здається, ще вчора Данилко був малюком, а тепер вже такий дорослий, із власними інтересами та мріями.
Коли торт з’їли, а діти розбіглися гратися, Оленка присіла поруч зі мною. Ми поговорили про те, як змінилося життя, як швидко ростуть діти. Вона розповЯ почувствовала, як ці миті радості робляться найціннішими у житті.
