Я походжу з не дуже заможної багатодітної родини, але навіть у нас такого не було! У нас усі їли та їдять з окремих тарілок, миють посуд по черзі, а нещодавно батьки нарешті купили посудомийну машину. Тому, коли я приїхала до свого хлопця й побачила, як справи у його сім’ї, я була в повному шоці.
Мій хлопець, назвемо його Дмитро, запросив мене до своїх батьків. Вони живуть у невеликому містечку, у затишному будинку з садом. Я раділа познайомитися з його родиною, адже ми з Дмитром вже кілька місяців зустрічалися, і мені здавалося, що це серйозно. Його мама, назвемо її Оксаною Михайлівною, зустріла мене тепло: усміхалася, розпитувала про життя, частувала чаєм із домашнім пирогом. Тато Дмитра, якого я назву Ігорем Петровичем, теж виявився душевною людиною — жартував, розповідав історії з молодості. Загалом, перше враження було чудовим.
Але потім настав час вечері, і тут почалося найцікавіше. Коли ми сіли за стіл, я помітила, що на ньому стоїть лише одна велика каструля з картоплею, миска з салатом і одна (!) глибока тарілка. Я подумала, що це для якоїсь спільної страви, але ні. Оксана Михайлівна взяла цю тарілку, поклала в неї картоплю з м’ясом, додала салат і… почала їсти. Потім передала тарілку Ігорю Петровичу. Він теж поклав собі їжу і почав їсти — з тієї ж тарілки! Далі тарілка перейшла до Дмитра, а потім — до мене. Я сиділа, ніби приголомшена, не знаючи, як реагувати. У нас вдома кожен їсть із своєї посуди, і я ніколи не стикалася з тим, щоб усі користувалися однією тарілкою.
Я намагалася приховати своє здивування, але, мабуть, воно було написано у мене на обличчі. Дмитро прошепотів: «У нас так заведено, не хвилюйся». Але як тут не хвилюватися? Я взяла трохи їжі, намагаючись не думати про те, що ця тарілка вже побувала у всіх. Оксана Михайлівна, помітивши мою незручність, сказала: «У нас у родині так, щоб не мити купу посуду. Це економить час і воду!» Я ввічливо посміхнулася, але в голові крутився лише один питання: як можна так жити?
Після вечері я подумала, що, можливо, це було одноразово, і далі все буде нормально. Але ні. Коли настав час мити посуд, виявилося, що в будинку взагалі немає звички робити це відразу. Оксана Михайлівна просто сполоснула ту саму тарілку і поставила її на полицю. Каструлю й миску теж трохи ополоснули — і все. Я запропонувала допомогти з прибиранням, але мені сказали, що «гості не миють посуд». Було мило, але я б із задоволення все помила сама, аби переконатися, що посуд чистий.
Наступного дня я дізналася ще одну дивину. Вранці Ігор Петрович готував сніданок — яєшню. Він розбив яйця на сковороду, а шкарлупки… просто кинув у кут кухні, де стояла невелика купа сміття. Я подумала, що мені почулося, коли він сказав: «Потім приберемо, нічого страшного». Але ніхто не прибирав! Купа сміття в куті кухні зростала: туди летіли шкірки від овочів, пакети від молока, навіть використані серветки. Оксана Михайлівна пояснила, що вони прибирають раз на тиждень, щоб «не витрачати час кожного дня». Я була в шоці. У нас вдома сміття виносять щодня, а кухня завжди блищить.
Дмитро, бачачи мій стан, намагався пояснити, що в його родині свої традиції. «Ми так звикли, для нас це нормально», — казав він. Але я не розуміла, як можна вважати нормальним їсти з однієї тарілки й жити з купою сміття на кухні. Я намагалася не осуджувати, адже це їхній дім, їхні правила. Але всередині мене кричало: «Як так можна?»
Через кілька днів я поїхала додому й, чесно кажучи, з полегшенням зітхнула. Дома я першим ділом обійняла нашу посудомийну машину і з задоволенням поїла зі своєї власної тарілки. З Дмитром ми продовжували зустрічатися, але я твердо вирішила, що більше не залишатимусь у його батьків довше, ніж на пару годин. Він, до речі, нормально до цього віднісся і навіть зізнався, що сам іноді соромиться таких родинних звичок.
Ця історія змусила мене задуматися про те, як по-різному люди влаштовують своє побуття. Я не кажу, що їхній спосіб життя неправильний, але він точно не для мене. Тепер, коли ми з Дмитром обговорюємо майбутнє, я одразу уточнюю: у нас буде окрема посуда для кожного, сміття виноситимемо щодня, а посудомийна машина — це не розкіш, а необхідність. І знаєте, він зі мною згоден!
