«Хай вони живуть у тебе! Ти ж його таким виховала!» — гупав у трубку мій колишній чоловік, Богдан. Його голос тремтів від злости, а я стояла, притиснувши телефон до вуха, і відчувала, як щось стискається у грудях. Мова йшла про нашого сина, Дмитра, та його дівчину, які вирішили пожити разом. Але ця розмова з Богданом змусила мене задуматися не лише про сина, а й про те, як наші з ним минулі помилки вплинули на сім’ю.
Ми розлучилися з Богданом десять років тому. Дмитру тоді було п’ятнадцять, і розлучення далося йому важко. Він то звинувачував мене, то батька, то просто замикався. Я намагалася бути для нього і мамою, і подругою: допомагала з уроками, слухала його історії про друзів, возила на тренування. Богдан же після розлучення віддалися. Він платив аліменти, інколи забирав Дмитра на вихідні, але близькості між ними не було. Я бачила, як син сумніє за батьком, але Богдан завжди був зайнятий: нова робота, нова сім’я. Я не осуджувала, але в душі боліло за Дмитра.
Тепер Дмитру двадцять п’ять. Він виріс, закінчив університет, працює в IT-компанії. Півроку тому він познайомив мене зі своєю дівчиною, Олесею. Вона мила, працює дизайнеркою, завжди чемна та усміхнена. Вони з Дмитром вирішили жити разом, і я була радий за них. Але оскільки власної квартири у них поки нема, вони попросилися пожити в мене. Моя двокімнатна — не палац, але місця вистачало. Я віддала їм свою спальню, а сама перебралася на диван у вітальні. Думала, це тимчасово, поки вони не назбирають на оренду.
Усе йшло непогано. Олеся допомагала по господарству, Дмитро купував продукти, іноді вони запрошували мене на вечерю. Але через пару місяців я помітила, що Дмитро став дратівливим. Міг відірватися на Олесю через дрібниці, а одного разу я почула, як вони сперечалися через гроші. Я намагалася не втручатися — вони дорослі, самі розберуться. Але потім подзвонив Богдан. Він був у лютості: «Ти знаєш, що твій син відмовився допомагати мені з ремонтом? Сказав, що у нього свої плани! А ще ця Олеся мене взагалі не поважає!»
Я здивувалася. Дмитро ніколи не розповідав, що батько просив його про допомогу. Виявилося, Богдан хотів, щоб син приїхав на дачу і допоміг з ремонтом даху. Дмитро відмовився, посилаючись на зайнятість. А Олеся, за словами Богдана, «занадто багато про себе уявляє». Я спробувала його заспокоїти: «Богдане, вони молоді, у них своє життя. Може, ти занадто тиснеш?» Але він вибухнув: «Ти його розпестила! Виростила маміного синочка, ось він і батька не шанує! Хай у тебе живуть, коли ти така добра!»
Його слова мене вразили. Це я виховала? А де був він, коли Дмитро потребував батька? Я одна тягла його через підліткові бурі, через сварки й сльози. Але, може, Богдан правий? Може, я занадто опікувалася сином, і він вирів егоїстом? Я почала згадувати, як його балувала: купувала те, що він просив, захищала від проблем. Може, і справді зробила його залежним?
Я вирішила поговорити з сином. Ввечері, коли Олеся пішла до подруги, я спитала: «Дмитре, що у тебе з батьком? Він сказав, що ти відмовився допомагати». Син нахмурився: «Мамо, він вимагає, щоб я кинув усе і їхав до нього на дачу. А в мене робота, проекти, я не можу просто все відкласти. І Олеся не зобов’язана йому догоджати». Я кивнула, але в душі було неспокійно. Дмитро говорив розумно, але його тон був різким, ніби він навіть не намагався зрозуміти батька.
Потім я поговорила з Олесею. Вона зізналася, що Богдан якось грубо пожартував на її адресу, і вона відповіла. «Я не хотіла його образити, але він поводиться так, ніби я мушу йому підкорятися», — сказала вона. Я зрозуміла, що справа не лише в Дмитрі. Богдан, схоже, хоче керувати всіма, але сам не готовий йти назустріч.
Ця розмова з колишнім чоловіком змусила мене задуматися про багато чого. Я згадала наш шлюб, наші помилки. Може, ми з Богданом не змогли показати Дмитру, що сім’я — це компроміси? Я вирішила не втручатися в їхній конфлікт, але попросити Дмитра й Олесю бути терплячішими. Вони молоді, у них усе попереду, але повага до старших — це важливо. Я також поговорила з Богданом, запропонувала йому не тиснути на сина, а спробувати налагодити контакт. Він буркнув щось у відповідь, але пообіцяв подумати.
Тепер я дивлюся на Дмитра й Олесю й думаю: вони такі самі, як ми з Богданом у молодості — повні надій, але з купою проблем. Я не хочу, щоб вони повторювали наші помилки. Моя квартира — їхній тимчасовий прихисток, але я знаю, що незабаром вони вилетять із гнізда. А я залишуся зі спогадами та надією, що мій син знайде спільну мову з батьком. І, може, одного дня Богдан зрозуміє, що виховання — це не лише моя справа, а й його.
