«Хай живуть у тебе! Ти ж його таким виховала!» — гримів у трубку мій колишній чоловік, Богдан. Його голос тремтів від злості, а я стояла, притискаючи телефон до вуха, і відчувала, як щось стискає мені груди. Мова йшла про нашого сина, Дмитра, та його дівчину, які вирішили пожити разом. Але ця розмова з Богданом змусила мене задуматися не лише про сина, а й про те, як наші минулі помилки вплинули на родину.
Ми з Богданом розлучилися десять років тому. Дмитру тоді було п’ятнадцять, і розлучення далося йому важко. Він то звинувачував мене, то батька, то просто замикався в собі. Я намагалася бути для нього і мамою, і подругою: допомагала з уроками, слухала його оповіді про друзів, возила на тренування. Богдан же після розлучення віддалися. Він платив аліменти, інколи забирав Дмитра на вихідні, але близькості між ними не було. Я бачила, як син сумує за батьком, але Богдан завжди був зайнятий: нова робота, нова родина. Я не осуджувала, але в душі було боляче за Дмитра.
Тепер Дмитру двадцять п’ять. Він виріс, закінчив університет, працює в IT-компанії. Півроку тому він познайомив мене зі своєю дівчиною, Олесею. Вона мила, працює дизайнером, завжди ввічлива та усміхнена. Вони з Дмитром вирішили жити разом, і я раділа за них. Але оскільки власної оселі у них поки нема, вони попросилися пожити в мене. Моя двокімнатна квартира — не палац, але місця вистачало. Я віддала їм свою спальню, а сама перебралася на диван у вітальні. Думала, це тимчасово, поки вони не зберуть на оренду.
Все йшло непогано. Олеся допомагала по хаті, Дмитро купував продукти, інколи вони запрошували мене на вечерю разом. Але через пару місяців я помітила, що Дмитро став дратівливим. Він міг грубо відповісти Олесі через дрібниці, а одного разу я почула, як вони сварилися через гроші. Я намагалася не втручатися — вони дорослі, самі розберуться. Але потім подзвонив Богдан. Він був у люті: «Ти знаєш, що твій син відмовився допомагати мені з ремонтом? Сказав, що в нього свої плани! А Олеся ця його взагалі мене не поважає!»
Я здивувалася. Дмитро ніколи не розповідав, що батько просив його про допомогу. Виявилося, Богдан хотів, щоб син приїхав до нього на дачу і допоміг з ремонтом даху. Дмитро відмовився, посилаючись на зайнятість. А Олеся, за словами Богдана, «занадто багато про себе уявляє». Я спробувала його заспокоїти: «Богдане, вони молоді, у них своє життя. Може, ти занадто тиснеш?» Але він вибухнув: «Ти його розпестила! Виховала маминого синочка, ось він і не шанує батька! Хай у тебе живуть, раз ти така добра!»
Його слова вразили мене. Я виховувала? А де був він, коли Дмитро потребував батька? Я сама тягнула його через підлітковий вік, через сварки й сльози. Але, можливо, Богдан правий? Може, я надто опікувалася сином, і він виріс егоїстом? Я почала згадувати, як балувала Дмитра: купувала йому все, що він хотів, захищала від проблем. Може, я справді зробила його занадто залежним?
Я вирішила поговорити з сином. Ввечері, коли Олеся пішла до подруги, я запитала: «Дмитре, що у тебе з батьком? Він сказав, ти відмовився допомагати». Син насупився: «Мамо, він вимагає, щоб я кинув усе і їхав до нього на дачу. А в мене робота, проекти, я не можу все кинути. І Олеся не зобов’язана йому догоджати». Я кивнула, але на душі було неспокійно. Дмитро говорив розумно, але його тон був різким, ніби він навіть не намагався зрозуміти батька.
Потім я поговорила з Олесею. Вона зізналася, що Богдан якось грубо пожартував на її рахунок, і вона відповіла. «Я не хотіла його образити, але він поводиться так, ніби я мушу йому підкорятися», — сказала вона. Я зрозуміла, що справа не лише в Дмитрі. Богдан, здається, хоче контролювати всіх, але сам не готовий йти назустріч.
Ця розмова з колишнім чоловіком змусила мене задуматися про багато чого. Я згадала наш шлюб, наші помилки. Може, ми з Богданом не змогли показати Дмитрові, що родина — це компроміси? Я вирішила, що не втручатимуся в їхній конфлікт, але попрошу Дмитра й Олесю бути терпимішими. Вони молоді, у них все попереду, але повага до старших — це важливо. Я також поговорила з Богданом, запропонувала йому не тиснути на сина, а спробувати налагодити контакт. Він буркнув щось у відповідь, але обіцяв подумати.
Тепер я дивлюся на Дмитра й Олесю й думаю: вони такі самі, як ми з Богданом у молодості — повні надій, але з купою проблем. Я не хочу, щоб вони повторювали наші помилки. Моя квартира — їхній тимчасовий прихисток, але я знаю, що вони скоро вилетять із гнізда. А я залишуся зі спогадами й надією, що мій син знайде спільну мову з батьком. І, можливо, Богдан колись зрозуміє, що виховання — це не лише моя справа, а й його.
