«Марічко, може, Соломія таки має рацію? У них родина, скоро дитина з’явиться. Як це буде виглядати, що ти з ними живеш?» — промовила мама. «А чому я маю щось думати? Цей будинок такий же мій, як і її!» — відповіла я, але в душі відчула, як образа й сумніви стискають серце. Ця розмова з мамою стала для мене останньою краплею. Жити з сестрою та її чоловіком під одним дахом ставало все важче, і я почала роздумувати, як нам усім знайти спільну мову.
Ми з Соломією — сестри, а хата, в якій ми живемо, дісталася нам від бабусі. Вона велика, трикімнатна, у самому центрі міста — справжній скарб. Бабуся заповіла її нам обом, щоб ми ділили порівну. Коли Соломія вийшла заміж за Богдана, вони переїхали сюди, а я тоді мешкала в іншому місті, знімала кімнату й не заперечувала. Але минулого року я повернулася: моя робота перейшла на віддалений формат, і я вирішила, що немає сенсу платити за оренду, якщо в мене є своя частка в цьому домі.
Спочатку все було спокійно. Соломія й Богдан — добрі люди, ми з сестрою завжди знаходили спільну мову. Я намагалася не заважати: займала одну кімнату, допомагала з прибиранням, купувала їжу. Але коли Соломія завагітніла, атмосфера почала змінюватися. Богдан частіше натякав, що мені, мабуть, варто подумати про переїзд. «Марійко, ти ж молода, можеш зняти щось своє», — казав він, посміхаючись, але я відчувала в його словах прихований підтекст. Соломія мовчала, але я бачила, що вона з ним згодна.
Мати, дізнавшись про напругу, стала на їхній бік. «Марічко, у них родина, дитина скоро. Їм потрібно місце. А ти сама, тобі легше», — твердила вона. Я не могла повірити своїм вухам. Легше? Ця хата — моя за правом, я маю на неї таку ж владу, як Соломія! Чому я маю поступатися лише тому, що в них буде дитина? Я теж хочу жити у своєму домі, будувати своє життя. Але мамині слова глибоко вразили мене. Може, я справді егоїстка? Може, варто піти, щоб не руйнувати їхнє родинне щастя?
Жити разом ставало все тяжче. Соломія почала дратуватися через дрібниці: то я надто голосно вмикала музику, то зайняла ванну, коли їй було треба. Богдан якось сказав, що з дитиною їм знадобиться моя кімната для дитячої. Я намагалася говорити спокійно: «Люди, давайте домовимося. Хата спільна, я не проти допомогти, але виганяти мене — це нечесно». Соломія зітхнула: «Марійко, ми не виганяємо. Але ти ж розумієш, нам буде тісно». Я розуміла, але почувалася, наче загнана в кут.
Я вирішила поговорити з мамою ще раз. «Мамо, чому я маю йти? Це мій дім, я теж хочу тут жити. Чому Соломія з Богданом не шукають собі житло?» Мама відповіла, що вони молоді, у них скоро дитина, а я «ще встигну влаштуватися». Але мені 29, я не дитина, у мене своє життя, свої плани. Я працюю, плачу за комунальні послуги, купую продукти. Чому моя частка в хаті раптом стала менш ваЯ сиділа у вікні, дивилася на вулицю, де колись ми з Соломією грали в класи, і думала, чи знайдеться коли-небудь такий спосіб, щоб всім було добре.
