Шляхетний зрадник — історія однієї ілюзії
Ми познайомилися тоді, коли кожне кохання здається долею. Вітя був незграбним, худим хлопцем із гітарою за плечима й зім’ятим зошитом у руках, де нерівним почерком були виведені його вірші. Він чекав на мене біля під’їзду після школи, вдаючи, що опинився тут випадково, і завжди посміхався по-дитячі щиро.
— Катю, послухай нову пісню, — шепотів він, перебираючи струни.
Я слухала. Хоч голос його брав фальш, а вірші були приторними до болю. Але в його очах горіло таке ніжне почуття, що я не могла відмовити.
Після школи нас розкидало: я вступила до педагогічного у Львові, він — до технічного в Одесі. Але Вітя продовжував писати. Іногда дзвонив на вахту в гуртожиток, іноді надсилав зім’яті листівки з підписами на кшталт: «Без тебе все сіре, моя руда». Він приїжджав до мене на пересадках, витрачав останні гроші, щоб провести разом хоч один вечір.
Пам’ятаю, як одного разу я занедужала, і він опинився під вікнами із термосом та ліками о третій ночі. Шепотів крізь скло: «Я ж казав, без мене тобі не впоратися». А я стояла в ковдрі й плакала від щастя.
Після університету Вітя зробив мені пропозицію — просто, без кілець і квітів, на тій самій лавці в парку, де ми вперше поцілувалися:
— Виходи за мене, Катю, — сказав він, і очі в нього були такі самі, як у сімнадцять.
— Тільки якщо пообіцяєш ніколи не стати нудним дядьком у піджаку, — засміялася я.
— Урочисто клянуся!
Ми збиралися поїхати до Києва, але Вітина мати тяжко захворіла. Залишилися в рідному Житомирі. Він пішов працювати в магазин електроніки, я — у сільську школу. Все було тимчасово. Як ми тоді думали. Але тимчасове стало постійним.
Ми знімали занедбану однушку, пили дешеву каву, влаштовували «вечори танців» на старому килимі під музику з магнітофона. Коли Вітю вперше преміювали, він запросив мене до ресторану, де рахунок за десерт перевищував його тижневу зарплату. «Зате гарно», — сказав він, цілуючи мої пальці.
Потім померла свекруха. Нам дісталася простора квартира, і ми вирішили завести дитину. Вітя мріяв про руду доньку, таку, як я. Але народився син. Він прожив усього 32 дні.
І після цього все пішло шкереберть.
Ми не вміли горювати разом. Звикли жити легко, з жартами, з втечею від проблем. А біль загнав нас у різні кути. Він пішов у роботу, я — у депресію. Коли змогла піднятися, пішла зі школи — не могла бачити чужих дітей.
Через кілька років Вітю підвищили, але йому й цього стало замало. Звільнився, вирішив відкривати свою справу. Сказав: «Знаю ринок, є зв’язки, знайшов вільну нішу». Він не помилився. Через рік у нас була машина, гардероб за сезоном, відпустка за кордоном. Я не вірила, що це моє життя.
Але разом із грошима зникла близькість. Ми майже не спілкувалися. Я намагалася — готувала його улюблене, запрошувала в театр, планувала сімейні вечори. Він лише відмахувався: «Пізніше». А потім не наставало.
Мати частіше казала: «Катю, без дитини родина неповна. Ризикуй, не чекай, пізніше буде запізно». Я хотіла. Я була готова. Але Вітя відводив погляд. На мої спроби поговорити він відповідав коротким «ні» і замикався.
— Пройшло шість років, — сказала я одного разу, — може, пора?
Він різко відклав виделку:
— Годі.
Я збентежилася:
— Чому? Ми ж родина…
— Ні, Катю. Не треба.
Він пішов із-за столу. А я лишилася в цій розкішній кухні, з дорогим посудом і відчуттям пустоти.
Тоді з’явився Орест. Його Вітя сам привів — як партнера. Статний, ввічливий, з гарними манерами. Запрошував на виставки, знав імена художників, слухав. Одного разу, не дивлячись, подав мені каталог про Малевича.
— Вітя сказав, ви обожнюєте Малевича.
— Він переплутав, — усміхнулася я. — Я люблю Матісса.
Орест посміхнувся:
— Тоді обговоримо Матісса. За кавою?
Я не відреагувала. Але Орест не здавався. Квитки в театр, квіти, розмови. Я вирішила поговорити з Вітею:
— Слухай, Орест запрошує мене на виставку. Він поводиться як…
— Сходи, — перебив він. — Тобі ж нудно.
— Ти чуєш, що кажеш?
— Він гарна людина, Катю. І ти йому подобаєшся.
Я заніміла. Він дивився на мене без жодного болю. Спокійно. Наче готував цей момент.
— У тебе є хтось, так?
— Так. Але я не хочу, щоб ти страждала. Я просто хотів, щоб ти не лишилася сама.
Я засміялася. Гірко. Майже болісно:
— Тобто ти підштовхував мене до нього, щоб потім самому не почуватися зрадником?
Він мовчав. Телефон завибрирував. Він глянув на екран — і в очах блиснула та сама іскра. Та, що колЯ вийшла навіть не попросити його про щось, а просто щоб останній раз подивитися в очі людини, яку колись любила більше за все на світі.
