Як тепер жити — не знаю. Моя сестра виявилася зрадницею.
Ми з чоловіком були, як кажуть, нерозлучні. Всі нам заздрили — така гармонійна, спокійна, тепла родина. Він завжди був ввічливим — і вдома, і на людях. Навіть подруги дивувалися, казали, що так не буває, щоб у домі завжди було тихо. Додавали: «Це ненадовго». Я тільки сміялася у відповідь. А дарма… Мабуть, звели.
Все розвалилося раптово. Почалося з того, що мою молодшу сестру звільнили. Вона залишилася без грошей і з гіркотою на душі. Ми завжди були близькі — адже після смерті мами я стала для неї другою матір’ю. Не роздумуючи, запросила її пожити в нас, поки не знайде роботу й не виправиться. Виділили їй кімнату.
Спочатку все було добре. Але незабаром у домі сталося щось дивне. Чоловік змінився — став нервовим, дратівливим. Його більше не тішило те, що колерувало йому очі. Усмішка, якою він зустрічав мене після роботи, зникла. Почав грубити, причеплюватися до дрібниць і постійно нарікав на сестру: то чашки не там ставить, то білизну не так вішає.
Це мене тривожило, але я списувала це на стрес. Одного разу вирішила поговорити з сестрою, так, м’яко натякнути, щоб вона була акуратнішою. Вона лише кивнула, сказала, що все зрозуміла.
А потім сталося те, що перевернуло все догори дригом.
Того дня я повернулася з роботи раніше. У квартирі було тихо. Думала, нікого немає, але коли відчинила двері у спальню — у мене підкосились ноги. На нашому ліжку, під нашою ковдрою, я побачила їх. Свого чоловіка. І свою рідну сестру.
Вони навіть не встигли нічого сказати. Я мовчки зачинила двері й пішла на кухню. Серце билося, ніби хотіло вискочити, а в вухах дзвеніло. Весь мій світ розсипався за мить. Усе, що я будувала, у що вірила, виявилося брехнею.
Я не кричала, не влаштовувала сцен. Просто зібрала речі чоловіка й виставила біля дверей. Сестру вигнала одразу. На її сльози й виправдання в мене не було ні сил, ні бажання. Як вона могла так зі мною вчинити? Я можна зруйнувати і свою, і мою родину?
Минуло кілька місяців, але я досі не знаю відповіді: як пережити цю зраду? Як пробачити — та й чи можливо взагалі пробачити таке? Моя душа тепер ніби пуста. Усе, що було мені дорогим, мене зрадило.
Але я намагаюся жити. З кожним днем дихати стає легше. Кажуть, час лікує. Я не впевнена. Але вірю, що колись знову навчусь довіряти. Тільки вже не так наївно.
