«Це не його дитина!» – кричала свекруха. А потім він повернувся з каблучкою в руці… Занадто пізно.
Ніколи не забуду той вечір. Усе всередині стискається, коли згадую. Готувалася до нього, як до свята: свічки, легкий салат, його улюблена запічена форель, біле вино. І найголовніше – новина. Найважливіша новина в моєму житті.
Тоді мені було лише дев’ятнадцять. Жила у Харкові, знімала з Олегом скромну квартирку на околиці. Ми зустрічалися майже рік. Він засипав мене квітами, називав «своєю доленькою», обіцяв бути поруч завжди. Я вірила. Ми будували плани – ті самі наївні, дурні, коли здається, що кохання – це все, що треба.
І от я кажу:
– Олеже, ти скоро станеш татом…
Він спершу завмер. Побачила, як його обличчя спотворилося.
– Що? Що ти сказала?
– Я вагітна, – повторила я, і в голосі затремтіло, але я ще сподівалася на радість у його очах.
Та у відповідь почула крик. Грубий, злий.
– Це не моя дитина! Ти з глузду з’їхала? Я до такого не готовий. Забирайся звідси зі своєю вагітністю!
Він грюкнув дверима. І зник.
Я дзвонила – він не відповідав. Потім мій номер опинився у чорному списку. Мені було погано – і тілом, і душею, і страшно. Але найбільше – боляче. Тому що людина, з якою я мріяла про майбутнє, в мить став чужим.
Спробувала дотягнутися до його матері. Ганна Петрівна зустріла мене на порозі своєї хати у Дніпрі. Навіть усередину не пустила – стояла у халаті, руки схрестила, погляд холодний.
– Іди геть, – сказала вона. – Не смій грати з моєю родиною. Ця дитина не від Олега! Ти просто шукаєш, на чиїй шиї вмоститися. Мій син має інші плани, він не зобов’язаний відповідати за твої помилки!
Я стояла у під’їзді і відчувала, як серце розривається на шматки. Ні підтримки, ні віри, ні людяності. Лише зневага.
Але навіть тоді думка позбутися дитиною не спала мені на голову. Він був уже в мені. Він був – мій. Чистий, безневинний. Чому він мав платити за боягузтво дорослих?
Минуло три роки. Я народила. Сина назвала Максимом. І кожного ранку, коли він прокидається, дивиться на мене й посміхається, я дякую долі, що не зламалась. Так, було важко. Працювала ночами, брала замовлення, прання тягала руками, жила на макаронах. Але Макс – моє сонце. Моє все.
А потім, кілька днів тому… у двері постукали. На порозі стояв Олег. Той самий. З іншим поглядом, постарілий, схудлий.
– Можна поговорити? – тихо запитав він.
Розповів, що потрапив у жахливу аварію. Вижив, але… став безплідним. Лікарі сказали – дітей вже не буде. Наречена пішла, не витримала. Тоді він згадав про мене. Про сина. Про те, як «упустив своє».
– Я хочу бути поруч, – сказав він. – Оженитися. Піклуватися про вас. Виховувати Макса. Все виправити.
Я дивилася на нього й немов чула у собі дзвін тих дверей, що колись грюкнули за його спиною. Бачила його обличчя того вечора, коли він зрадив мене. Згадала, як тримала живіт уночі й молилася, щоб дитина народилася здоровою. Як ридала у подушку, коли Макс уперше сказав «мамо». І я просто… зачинила двері перед його носом. Мовчки. Без криків. Без докорів. Тому що все було сказано давно.
Більше не піднімаю його дзвінки.
Може, хтось скаже – треба пробачати. Дати шанс. Але в мене є син. І він гідний батька, який кохав його від першого подиху. А не прийшов тільки тому, що інших шансів вже немає.
А ви як гадаєте – чи правильно я вчинила, не впустивши його у наше життя знову?
