Тінь зради: як родинні секрети зруйнували шлюб
У похмурій квартирі на околиці приморського містечка Берегове, де солоний вітер з моря пробивався крізь щілини старих вікон, Марійка стояла біля порожньої холодильника, стискаючи скроні. Їжа зникала з дивною швидкістю, ніби розчинялася в повітрі. Ще вчора вона готувала вечерю, а сьогодні — ані шматочка. Чоловік, Тарас, знову все з’їв, як вона гадала, і ця думка гризла її розум, мов холодне море берег.
Розмови з Тарасом були як битва з тінню — кожна закінчувалася криком і звинуваченнями. Його безробіття, яке тривало вже третій місяць, перетворило їхнє життя на пекло. Марійка працювала до втоми, щоб купити продукти, які зникали, немов за чарівництвом. Вона звикла пити гірку каву без цукру і жувати сухий хліб, бо після зміни сил на приготування їжі не лишалося. Тарас же, здавалося, жив у своєму світі, де їжа з’являлася сама, а дружина мала мовчки терпіти.
— Завтра їду до дядька на хутір, допоможу з ремонтом, — кинув Тарас із спальні, не відриваючись від телевізора.
Марійці було байдуже. Втома та гарячка, що сковали тіло, прикували її до ліжка. Вранці температура підскочила, і вона вирішила залишитися вдома. Випивши таблетки, жінка провалилася у важкий сон, сподіваючись на спокій.
Але спокій порушив дивний шум із кухні. Хтось брязкав посудом, стукав дверцями холодильника, а потім заспівав — нахабно, безтурботно. Марійка, хитаючись, поповзла на звук. На кухні, ніби господиня, стояла сестра Тараса, Наталка — жінка, з якою Марійка намагалася не стикатися. Наталка завжди вважала, що її брат повинен годувати не лише свою сім’ю, а й її з дітьми. Тарас часто віддавав їй гроші, витягуючи їх із скудного бюджету, і Марійка терпіла, стиснувши зуби. А тепер Наталка рилася в їхньому холодильнику, складаючи продукти у пластикові контейнери.
— Привіт, — видихнула Марійка, намагаючись стримати гнів.
— Ой! А ти чого вдома? — Наталка здригнулася, ледь не випустивши банку з огірками.
— Хворію. А ти, схоже, тут як у себе вдома?
— Тарас сам дав мені ключі, — відрізала Наталка, навіть не знітившись.
— Значить, не в нього вовчий апетит, а в тебе руки занадто швидкі, — голос Марійки тремтів від лютості.
— Він мій брат! Я маю право взяти їжу для своїх дітей! — Наталка випросталася, ніби захищаючись.
— Твій брат не працює, а я, виходить, маю годувати дві родини? І навіть не знати про це? — Марійка відчувала, як у горлі стає ком.
— Ти що, жалієш якийсь шматок сиру? Я сама, мені важко! — Наталка підвищила голос.
— Поверни ключі. Зараз. Інакше я викликаю поліцію. Ця квартира моя, і твій брат тут ніхто, — Марійка зробила крок уперед, очі палали.
— Через дрібниці поліцію викликати? Яка ти дріб’язкова! — Наталка шпурнула ключі на стіл. — Я все Тарасові розповім, він ще пошкодує, що зв’язався з такою, як ти!
— Він пошкодує, що прикривав твої набіги, — кинула Марійка, і сльози вирвалися з очей.
Вона впала на стілець, приголомшена. Весь цей час її обманювали, робили з неї дурну. Ніхто б не повірив, що зовиця так нахабно обчищає їхній холодильник, залишаючи лише крихти, а Тарас мовчки прикривав сестру, звалюючи все на свій «апетит». Але найгірше було усвідомлення, що він знав і мовчав, зраджуючи її довіру.
Марійка згадала свекруху — жінку, яка безсоромно брала все, що їй подобалося, не питаючи. Яблуко від яблуні недалеко падає, і Тарас з Наталкою успадкували ту ж нахабність. Серце стискалося від болю, але рішення прийшло саме. Тремтливими руками вона набрала номер чоловіка.
— Я подаю на розлучення, — сказала вона, не даючи йому вставити слово.
— Почекай, я приїду, поговоримо, — залепотів Тарас.
— Розмови скінчилися. Мені все зрозуміло.
— Ти ще пошкодуєш, прибіжиш до мене! — вигукнув він.
Але Марійка вже не слухала. Тарас став для неї чужим — тінню, що розчинилася у холодному вітрі Берегового. Жалкувала лише про роки, витрачені на людину, яка не цінувала ні її, ні їхню родину. Розлучення було не кінцем, а звільненням — кроком до нового життя, де ніхто не посміє красти її спокій.
