«Це вже занадто!» — Марія відмовилася приймати гостей, які перетворили її квартиру на безкоштовний пансіонат
Бувають в житті історії, які здаються сценаріями комедійного серіалу — смішно, хіба що стороннім. А герою цих подій — ні весело, ні легко. Саме таку історію нещодавно розповіла мені сусідка з під’їзду — Марія, тендітна, спокійна жінка років тридцяти п’яти. Зовні — зразок інтелігентності, але, як виявилося, і в таких людей терпіння не безмежне.
Колись вона жила у Харкові, працювала у районній бібліотеці та крутилася у колі знайомих — компанія була різношерста, але добродушна. Один із них — Сашко, жартівник і любитель підфліртувати, з яким вони іногда бачилися на посиденьках за чаєм. Друзями не були — просто знайомі зі спільних посиденьок. Потім Марія переїхала до Києва, влаштувалася на роботу, облаштувала затишну квартирку на Печерську й майже забула про старих «друзів» з минулого.
Але одного разу… у її житті з’явився Сашко.
Минуло кілька років — він встиг одружитися, розлучитися, а потім знову одружитися. Вони випадково зустрілися на відпочинку в Одесі. Сашко, як виявилося, був там не з новою дружиною, а… сам. Марія тоді не вникала, чому й навіщо — їй це було байдуже. Чоловік намагався розговорити її, питав, як життя, де мешкає, які плани. Вона чемно підтримувала розмову, але — без особливого ентузіазму.
Через тиждень він подзвонив:
— Слухай, ми з Олею (так звали його першу дружину) у Києві. Приїхали на пару днів, можна у тебе переночувати?
Марія заніміла. Ввічливо відмовити не встигла — через три години вони вже стояли біля її дверей з валізами. «Ну добре, — подумала вона. — День-два, переживу». Але день-два перетворилися на п’ять… а потім і зовсім на невизначений термін.
Сашко і Оля почували себе як вдома. Ходили по квартирі у спідній білизні, вимагали вечерю, влаштовували міні-дискотеки по вечорах, пили вино з її келихів, не прибирали за собою та ще й запросили до гостей якихось знайомих — «на чашку кави, побазікати».
— А можна ще на денек залишимося? Нам тут так затишно! — щебетала Оля, намазуючи собі бутерброди з її холодильника.
Марія терпіла, стискала зуби і лише на п’ятий день виставила їх за двері. Сказала, що захворіла, і посилалася на термінові справи. Після їх від’їзду вимила квартиру до блиску й вирішила: більше — ніколи.
Минув місяць. Марія ледь прийшла до тями, як знову задзвонив телефон. Сашко.
— Привіт! Ми з новою дружиною, Тетяною, будемо у столиці на тиждень. Як справи? Сподіваємося, нас приймеш?
У Марії всередині щось закипіло. Вона навіть на стільці випрямилася.
«Це вже не просто нахабство. Це — вторгнення», — подумала вона.
Марія спокійно, але рішуче відповіла:
— Хлопці, я вас поважаю, але моя квартира — не готель. У мене немає ні моральних, ні фізичних сил знову втягуватися в це. Якщо ви у Києві — є готелі, хостели, орендні квартири. Сподіваюся на розуміння.
Сашко замовк, потім поклав слухавку. Ані подяки, ні вибачень — лише тиша.
Пізніше Марія ділилася зі мною:
— Мабуть, раніше я не вміла казати «ні». Думала, бути доброю — значить мовчки терпіти. А тепер розумію: поважати потрібно насамперед себе. І якщо я не хочу приймати гостей — це не робить мене поганою. Це робить мене дорослою.
Як вважаєте, Марія вчинила правильно? Чи все ж варто було проявити співчуття і впустити «друзів» ще раз? Де межа між гостинністю і відвертою нахабністю?
