Ограбували й втекли: як свекруха та зовиця позбавили моїх дітей майбутнього
Завжди думала, що родина — це опора. Що близькі не зрадять, не принижать, не зроблять боляче. Але реальність виявилася жорстокішою за всі страхи. Свекруха та її донька не просто зруйнували нам життя — вони вкрали у моїх дітей шанс на щасливе майбутнє. І зробили це з повною згодою мого чоловіка.
Коли в Олега ще була гарна робота, він постійно годував свою «кохану» матір та сестричку:
— Мамо, у нас борги за комуналку…
— Сину, грошей нема на їжу…
— Олеже, не можу заправити авто…
— Нам з Оленкою в театр треба, купи квитки…
Він біг до них, як слухняний песик, завжди з грошима, з турботою, з винною посмішкою. Я спершу мовчала. Потім намагалася говорити. А далі — втомилася. Особливо після того, як я вдруге пішла у декрет, а його… звільнили.
Замість того щоб хоча б якось рухатися, шукати роботу — навіть не таку прибуткову — Олег днями лежав на дивані, скаржився на «несправедливість» й відмовлявся навіть думати про тимчасові підробітки. Мовляв, його кваліфікація занадто «висока» для таких пропозицій.
Мені довелося вийти на роботу раніше часу. Дітей залишила на чоловіка. Минув тиждень. Тільки почала входити в ритм, як почалися дзвінки. Але вже не йому, а мені. Свекруха та її донька знайшли «новий адрес доставки грошей».
Я не витримала. Сказала, що якщо їм так треба — нехай самі працюють. Шия, на якій вони завжди сиділи, втомилася. Звісно, вони нажалились Олегу. А він… замість того щоб підтримати мене, запустив їх у наш дім.
Так, просто прийшла з роботи — а вдома свекруха та її донька з валізами. Свою квартиру вони здали — заради «прибутку», як сказала мамаша. А жити, значить, будуть у нас. Втрьох. На мою зарплату. Мою думку, звичайно, ніхто не спитав.
Заходжу, навіть чоботи не зняла, а вона вже:
— О, прийшла! Ну, і де вечеря?
Олег бере у мене пальто, каже:
— Люба, тільки не злись. У мами з Олесею важка ситуація, вони ненадовго. Ми ж не можемо їх кинути?
Так, ненадовго. Заходжу на кухню — а там жах. Діти перемазані в шоколаді, скрізь бруд, порожні каструлі, гора немитого посуду. Один рік малому — а йому дали цілу плитку шоколаду, і навіть не подумали витерти руки. Усе всередині мене закипіло.
Під мою гарячу руку потрапили всі. Підсумок? Свекруха чистить картоплю, її донька — миє посуд. Раз вирішили жити зі мною — ласкаво просимо до обов’язків. Я — не прислуга. Хай відпрацьовують дах над головою.
Але час йшов, а ці «гості» й не думали виїжджати. Гроші з оренди своєї квартири вони витрачали за тиждень, а потім починали випрошувати в мене. Варто було відмовити — починались істерики, сварки, докори. Мир у домі зник.
На мій день народження Олеся навіть не пошкодувала «з днем народження», а свекруха пробурчала щось під ніс, так, для порядку. Ми поїхали до моїх батьків. Там мене чекали теплі слова, турбота, в’язаний светр від мами — і… лотерейний квиток.
Так, звичайний квиточок, як у дитинстві. Я обожнювала лотерею. Сіла з донечкою на коліна, увімкнула ефір, почала закреслювати цифри. І раптом — виграш. Справжній! Кричимо, радіємо. Чоловік у шоці, а свекруха:
— Та ну, рано радієте. Напевно, помилились!
Я все перевірила — ні, виграли. Невеликий статок, але цього вистачило б і на престижну школу для старшої, і на приватний садочок для молодшої. Я не спала півночі, уявляючи, як зміниться наше життя. Як діти отримають те, чого я не могла їм дати.
Але вранці… у квартирі було якось тихо. Дуже тихо. Пройшлася кімнатами — немає ні свекрухи, ні її доньки. Деякі речі зникли. Не було документів чоловіка. Не було… лотерейного квитка.
Я зрозуміла. Вони втекли. Забрали виграш. Вкрали.
Минуло кілька років. Я живу з дітьми. Без чоловіка. Чую, що Олег все програв, проп’яв, проїздив у відпустках. Свекруха — у клініці, лікується від алкоголізму. Олеся народила дитину з важким діагнозом. Олегу поставили страшний діагноз — печінка розвалюється.
А я — у своїй хаті. З доньками. З теплом у серці. Без зради.
Іноді думаю: може, і на краще, що так сталося. Вони вкрали гроші. Але не зламали мене. Не забрали найголовнішого — гідності, сили й любові до своїх дітей.
