У давні часи отримали ми з дружиною запрошення від мого давнього приятеля Тараса — він із дружиною переїхали у нову орендовану хату у Львові й вирішили справити новосілля. Начебто щаслива подія, ми із задоволенням погодились — із подарунком, із добрим настроєм.
Хоча давно мене турбувало питання — чому вони досі не мають власного житла? Разом вони живуть уже вісім років, дітей нема, обидвоє працюють: він — водій, вона — робить манікюр у салоні. Невже за ці роки не могли хоча б кредит на житло оформити? Та що вже, у кожного свої пріоритети.
Підійшли ми до хати з пляшкою шампанського та гарною коробкою — наш подарунок: набір добротних келихів. Зустріла їхня дружина — Оксана. На ній була вечірня сукня й високі підбори, які встромлювалися у м’який лінолеум, залишаючи глибокі сліди. Виглядало це кумедно: вбрання під ресторан, а на тлі — облуплені стіни й сумний коридор.
Увійшли ми всередину. Перше, що впало в очі — занедбаний стан. На комодах шар пили, на підлозі в сінях — пісок, немов їхній пес щойно повернувся із прогулянки. Та я намагався не звертати уваги — адже ми не на перевірку прийшли, а в гості.
Я пройшов у кухню, щоб поставити подарунок на стіл. І тут мене ніби вдарило у лице. Я завмер у дверях — настільки вразило побачене.
Кухонний стіл виглядав так, ніби на ньому хтось намагався пережити кінець світу. Гори сміття, перемішані із залишками їжі: брудні серветки, кістки від курки, баночки із приправами, наполовину згниле яблуко, полануване печиво. Посередині — баночка від сметани, всере щось підозріло зелене. Мабуть, давно забули викидати.
Над усім цим — кілька брудних чашок, одна із засохлим пакетиком чаю. Здавалося, сюди не заглядали мінімум три дні. І це був не просто хаос — це була справжня антисанітарія.
Моя дружина, побачивши це, зітнула і тихо сказала:
— Може, допоможемо прибрати?
Оксана кивнула:
— Так, дякую, а то ми не встигли…
Дружина взялася за справу, і незабаром стіл хоч трішки прояснився. Та осаду залишилось. Мені було ніяково — і за них, і за нас. Я не міг зрозуміти, як дорослі люди, у яких немає малих дітей, які працюють і цілком спроможні дбати про себе, довели хату до такого стану.
Так, у всіх буває завал, бувають дні, коли немає сил ні на що. Але тут була довготривала занедбаність, що копилася тимну.
Сіли ми за стіл. Із їжі — копчений сир, залишки нарізки, чипси. Усе, що можна було купити в крамниці по дорозі додому. Апетит зник, хоч я прийшов голодним. Трохи випили й незабаром пішли — посилаючись на справи.
По дорозі додому ми з дружиною мовчали. Лише за кілька хвилин вона промовила:
— Я б у такому безладді й дня не витримала…
Не мені казати людям, як жити. Не мені судити. Але одне я зрозумів точно: навіть найгарніший подарунок втрачає сенс, коли опиняється серед хаосу й байдужності.
А ви б залишилися на такому святу?
