Краще тіснота в орендованій однушці, ніж дихати під одним дахом із свекрухою
— Дмитро, скільки ще?! — голос Світлани зірвався на шепіт, у якому відчувалась втома та розпач. — Ми вже два роки у шлюбі, а досі мешкаємо у твоєї мами. Доки це триватиме?
— А тобі що знову не подобається? — насупився чоловік. — У нас є дах над головою, усе під рукою. В тебе немає квартири, а орендувати ми не можем собі дозволити. Мама готує, допомагає, піклується. У чому проблема?
— Краще вже тісноти в орендованій хатірці, ніж жити з твоєю матір’ю… — тихо кинула Світлана.
Дмитро лише розвів руками.
— Хочеш — їдь до своєї мами у село, кидай роботу. Я залишаюся. Я звик до міста.
Від цих слів Світлані стало особливо боляче. Так, вона родом із маленького села під Житомиром, де залишилась її мама. Але ж вона не винувата, що доля занесла її до міста, де вона зустріла чоловіка, влаштувалась на роботу, почала будувати життя. А тепер їй наче натякають: ти тут ніхто.
Жити під одним дахом із свекрухою ставало нестерпно. Для Дмитра, звісно, усе було зручно — адже для матері він ідеальний син, вона його не дорікає, не чіпляється, не вчить. Але Світлані відводилась роль ворога — чужої, яка нібито «відбила» у матері сина.
Ганна Степанівна овдовіла рано. Сина виховувала сама. І все її життя тепер — Дмитро. Тому з самого початку вона сприйняла Світлану як суперницю. Ззовні — ввічлива, чемна. Але варто було Дмитру вийти з кімнати, як починався холодний нагляд.
Спочатку свекруха взялась критикувати, як Світлана миє посуд і розставляє чашки на полиці. Потім почав дратувати чай — то солодкий, то гіркий, то «зовсім без смаку». Одного разу вона навіть звинуватила Світлану, що та не дбає про здоров’я її сина, бо кладе у чай цукор.
Кулінарія стала окремою темою. Будь-яку страву, приготовану Світланою, Ганна Степанівна або ігнорувала, або викидала. Жінка все частіше почувалася зайвою в цьому домі. Вона рано йшла на роботу, а ввечері намагалася затриматися якомога довше — лише б не повертатися до квартири, де кожна дрібниця ставилася привід для докорів.
Навіть якщо на тумбочці біля ліжка лежала серветка — свекруха одразу починала їдко казати, мовляв, «у бруді жити тільки звикла». Ані теплого слова, ані найменшої поваги. Лише дорікання, іронія, холод.
Одного разу Світлана не витримала. Зібрала сумку та поїхала до матері — у те саме село, з якого колись виїхала за мрією. Сиділа біля вікна й плакала. Не від образи — від втоми. Від того, що не вистачило сил боротися. Не вистачило чоловіка поруч.
Минув час. Біль затих. І тоді прийшло усвідомлення: не треба було мовчати. Треба було раніше сказати Дмитру, відверто, жорстко, по-справжньому. Попросити, вимагати підтримки, а не терпіти все самотою. Адже коли чоловік мовчить — це теж відповідь.
Зараз Світлана знає: жити з чужою жінкою, навіть якщо це мати чоловіка, — завжди ризик. Особливо якщо ти залишилася сама у цьому «трикутнику». Але головне — не впадати у відчай. Сім’ю можна врятувати, якщо боротися разом. А не одній — за двох.
А ви як вважаєте: хто був правий — Світлана чи Дмитро? Чи можна ужитися зі свекрухою, чи треба йти при перших ознаках тиску?
