«Сину, я додому хочу»: як мене вигнали з рідної хати за кімнату
Історія, від якої стискається сердце. Зрада рідної доньки та порятунок, який прийшов, коли надії вже не лишилося.
Микола Петрович стояв на балконі старої київської хрущовки, нервово затягуючись цигаркою. Руки тремтіли, а серце билося так, ніби хотіло вискочити з грудей. Хто б міг подумати, що у 70 років він опиниться нікому не потрібним, наче зайвий клаптик у власному домі. А ще не так давно були хата, родина, кохана дружина…
— Тату, ну що ти знову? — увірвалася до кімнати Соломія, його єдина донька. — Ми ж просто просимо віддати нам твою кімнату. Тарасик і Данилко вже великі, а сплять на розкладці. Це ж незручно!
— Соломійко… — тихо промовив Микола. — А чому я маю доживати віку в притулку? Якщо тісно — зніміть помешкання чи переїдьте до свекрухи. Я — не зайвий у цьому домі…
— Дякую, батьку, ти все сказав, — хлопнула дверима Соломія, залишивши по собі лише запах парфумів та гіркоту.
Микола опустився у крісло, погладив старого пса Бурку і раптом відчув, як сльози підступили до очей. Він давно не плакав, але зараз — не втримався. П’ять років, як немає Олени… Разом вони прожили сорок років, пліч-о-пліч, і ніколи б не повірив, що їхня донька — їх Соломія — зможе так вчинити…
Вони виховували її з любов’ю, віддавали їй усе найкраще. А вона виросла холодною й розрахунливою.
— Діду, ти що, нас з Данилком не любиш? — вбіг восьмирічний Тарасик. — Мама казала, що ти жадібний! Не хочеш віддати нам свою кімнату!
— Онучку, хто тобі таке наговорив… — голос Миколи здригнувся.
Він зрозумів: донька налаштувала дітей проти нього. Старий важко зітхнув і прошепотів:
— Гаразд. Кімната буде вашою…
Соломія буквально влетіла, очі сяяли.
— Тату, справді? Дякую! Я вже домовилась — поселимо тебе у гарний пансіонат, затишний, з лікарями. Бурку тебе не кинемо, чесно!
Минули всього два дні. І ось він, Микола Петрович, опинився у дешевому будинку для самотніх старих на околиці Києва. Запах сироти, облуплені стіни, сум у очах сусідів. Жодного «догляду» чи «комфорту», як обіцяла донька. Просто забуте місце для забутих людей.
— Новий? — спитала сусідка по ліжку. — Мене Ганна звати. Тебе теж рідні звалили?
— Так, — кивнув Микола. — Донька. Кімнату звільнити попросила.
— А мені дітей не дано. Хату переписала на небожа… а він мене сюди — з речами. Хоча б не на вулицю, то вже добре.
Вони розбалакалися, згадували минуле, сумували за рідними. З часом Ганна стала єдиним світлом у житті Миколи. Вони гуляли сумним подвір’ям, грілися на сонці, тримаючись за руки, наче двійко дітей, що знову повернулися у молодість.
А донька так і не з’явилася. Навіть телефону не брала. Микола хотів лише дізнатися — як там Бурка? Чи живий?
Одного разу, блукаючи територією, він натрапив на колишнього сусіда — Ярослава.
— Миколо Петровичу?! Та ви ж у село поїхали, Соломія казала! І Бурку, мабуть, із собою забрали?
— Що?.. — голос Миколи затремтів. — Що з собакою?
— Вона його на вулицю викинула. Я підібрав і віддав добрим людям. Пес — золото. А вона… хату, кажуть, здає. Сама з чоловіком у свекрухи живе. Що з нею, Миколо Петровичу? Як вона могла…
Микола сховав обличчя в долоні й, ніби зламаний, прошепотів:
— Сину… Я додому хочу…
— Ви не самі. Я юрист. Допоможу. Головне — скажіть, ви виписувались?
— Ні. Але в неї зв’язки… Могла…
— Тоді збирайтесь. Розберемось!
Перед від’їздом Микола зазирнув до Ганни:
— Ганнусю, не плач. Я повернуся. За тобою теж повернуся. Обіцяю.
— Навіщо я тобі, стара… — прошепотіла вона.
— Не кажи дурниць. Ти мені потрібна.
Коли вони з юристом приїхали до хати, виявили новий замок. Ярослав взявся за справу. Виявилося: Соломія здала житло орендарям, сподіваючись, що батько зникне назавжди. Але документи, які вона готувала, виявилися нікчемними. Через суд вдалося повернути все назад. Закон на боці Миколи.
— Дякую тобі, сину… Тільки мені страшно. Що вона ще вигадає?
— Продавши хату, можна виділити їй частину. Решта — на хатину в селі. Тихо, спокійно. І більше ніхто вас не турбуватиме.
За пару місяців Микола Петрович разом із Буркою заселився у невелику дерев’яну хату із садом. А незабаром поруч оселилася й Ганна. Вдвох вони садили яблуні, завели курей і зустрічали вечори, тримаючись за руки.
Так, життя часом буває жорстоким. Але добро завжди знає дорогу. Навіть у найтемнішу ніч.
