Родичі в гостях: як моя ввічливість довела до скандалу
Буває, що добре серце — не дар, а справжня пастка. Особливо коли поряд — «рідні люди», у яких совість замість валізи.
Я завжди була неконфліктною. Не любила сварок, не вміла відмовляти і намагалася всім догодити. Особливо родичам. Хоча більшість із них — не найближчі. Але ж у нас, як кажуть, «рідня — це свято».
Вони живуть у селі під Полтавою. Коли закінчуються городні клопоти, вся родина гуртом тягнеться до міста. І, ніби за якоюсь мовчазною угодою, саме моя квартира щороку стає їхнім «пунктом призначення». У інших родичів вони лише чаю поп’ють, а ночують — у мене. Завжди.
Я терпіла. Мовчала. Думала — ну й що, пару днів. А потім знову — робота, спокій, звичний ритм.
Але цього року мене просто приголомшили. Одного гарного червневого дня родичі заявилися до мене на три місяці.
— Ми ж не заважатимемо? — весело засміявся дядько, заносячи в передпокій два набиті мішки та матрац.
— А як же хата? — спробувала я обережно дізнатися.
— Відпочинемо й без неї. Ми до тебе, на міське повітря. Від села відпочинемо, а твоїм онукам з нашими дітьми погратися буде добре, — пояснила тітка, навіть не знімаючи взуття.
Ніби я — не людина, а якийсь безкоштовний санаторій. Ще й з харчуванням та гарячим прийомом.
І добре б тиждень. Але ж три місяці!
А ми з чоловіком, між іншим, планували відпустку. Море, тиша, сонце. Усе вже було заброньовано. Навіть валізи зібрані.
Коли я спробувала м’яко натякнути, що ми їдемо, а їм, мабуть, варто почати думати про повернення додому, почався справжній гостєвий бунт.
— Егоїстка ти, Марічко! — закричав дядько. — Тільки про себе думаєш. Ми ще навіть у парк не сходили, не все заплановане зробили, а ти нас виганяєш! Могла б і перенести свою відпустку — на осінь, наприклад!
Тітка невдоволено хмикнула і пішла на кухню, гучно клацаючи шафками. Діти занили. У квартирі повисла напруга, ніби перед грозаю. Але я знала — якщо зараз промовчу, вони й Новий рік у мене зустрічатимуть.
— Вибачте, але ми все ж таки їдемо, — рішуче сказала я. — Ви самі дорослі люди, впораєтеся.
Спочатку була тиша. Потім почалася образлива метушня: збирали речі, перемивали посуд із демонстративною злістю, голосно шепотілися. Пішовши, забрали з собою половину продуктів із холодильника.
— Оце й гостинність… — кинула тітка, навіть не глянувши на мене.
Двері з гуркотом зачинилися. І настала… тиша. Така рідкісна, така солодка. Я сіла на диван, втомлено обняла подушку і вперше за останні тижні вільно зітхнула.
Так, мені не по собі від цієї ситуації. Я не хотіла сварок. Я не хотіла нікого образити. Але де була межа? Коли моя ввічливість перестала бути добром і стала тягарем?
Тепер я точно знаю: допомагати — можна. Приймати — теж. Але дозволяти сідати собі на шию — ніколи.
