**Вигнали, як бездомного пса**
— Дівчино, ваш телефон упав! Зачекайте! — гукнув незнайомець, перекриваючи шум дощу.
Оксана йшла порожніми вулицями Львова, не помічаючи холодних крапель, що змивали сльози з її обличчя. Вона обернулася, подивилася на чоловіка з втомленим байдужістю й нахмурилася.
— Це ваш? — запитав він, простягаючи мокрий смартфон з тріснутим екраном.
— Мій… — ледве чутно відповіла Оксана, голос тремтів від холоду й болю.
— Чому ви сама під таким дощем? Без парасольки, промокли наскрізь! Захворієте! — у його голосі лунала щира тривога.
Чоловік не виглядав нав’язливим, і Оксана, піддавшись внутрішньому пориву, пішла за ним під навіс крамниці. Вони зайшли в невелику кав’ярню на розі, щоб зігрітися чашкою чаю.
— Я Богдан, — представився він, посміхаючись. — А ви?
— Оксана… — тихо відповіла вона, дивлячись у підлогу.
— Що змусило вас блукати однією в таку погоду? Навіть собаку в такий злива додому забирають.
— А мене… мене вигнали, як бездомного пса, — вирвалося в Оксани, і голос задрижав від нахлинулих сліз.
Спогади нахлинули, наче буря. Серце стиснулося від болю, який вона так намагалася приховати. Оксана ніколи не думала, що її життя, збудоване з такими зусиллями, розвалиться в одну мить. Вона й Олег пройшли крізь усе: купили будиночок під Львовом, відкрили маленьку пекарню, мріяли про дітей. Оксана розчинилася в роботі, піднімалася по кар’єрних сходах, забуваючи про себе. А сьогодні Олег підняв на неї руку. Вона схопила пальто і вибігла з дому під холодний дощ.
З собою — лише паспорт, банківська картка й телефон, який зараз ледве працював.
— Ваш телефон зовсім мокрий, — помітив Богдан, намагаючись змінити тему.
Оксана раптом усвідомила, що їй нікуди йти. Чуже місто, ні друзів, ні рідних. Вона залишилася сама, ніби в порожнечі. Сльози полилися з очей, і вперше за багато років вона дозволила собі плакати.
— Через телефон плачете? Я можу його полагодити, — м’яко сказав Богдан, намагаючись втішити її.
— Яке вам діло до мене? Ми навіть не знайомі! — спалахувала Оксана, але в її голосі було більше розпачу, ніж злості.
— Не сердьтеся, просто… побачив вас, зрозумів, що щось не так. Хотів допомогти, — спокійно відповів він.
Оксана глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися, і вирішила розповісти свою історію цьому випадковому прохожому.
— Я приїхала сюди дванадцять років тому з Івано-Франківська. Батьки лишилися там, зв’язок з ними майбТой ночі, коли Богдан відвіз її до невеликого гостеприімного притулку для жінок, Оксана зрозуміла: іноді саме незнайомці дарують те, що не зміг навіть найрідніший — шанс почати все з чистого аркуша.
