“У вас є місяць, щоб звільнити мою квартиру!” — оголосила свекруха.
Ми з Тарасом прожили разом два роки. Кохалися, мріяли про майбутнє й урешті вирішили одружитися. З його матір’ю — Оленою Михайлівною — у мене завжди були гарні, навіть теплі стосунки. Я поважала її, прислухалася до порад, уникала суперечок. Здавалося, вона раділа нашому союзу — завжди ласкава, жодного разу не дала приводу для сварки. “Мені пощастило”, — думала я.
Влаштувати весілля нам допомогла саме вона. Мої батьки ледве зібрали на скромний подарунок, у них непросто з грошима. Олена Михайлівна взяла все на себе — від банкетного залу до оренди авто. Я дякувала їй від щирого серця й відчувала, що ми стали майже рідними.
Але все змінилося вже у перші дні після весілля.
“Ну що ж, діточки, — сказала вона за сімейною вечерею. — Свою справу я виконала. Сина виховала, освіту дала, у люди вивела, тепер і заміж видала. Ви не ображайтеся, але я хочу, щоб за місяць ви звільнили мою квартиру. Ви — сім’я, а значить, маєте жити самостійно. Це важливо. Так, можливо, вам буде тяжко, але таке життя. Вчіться економити, шукати виходи, приймати дорослі рішення. А я нарешті поживу для себе”.
Я не одразу зрозуміла, що відбувається. Мене кинуло в жар, серце закалатало. А потім — у холод. Як так? Ще вчора ми були її “коханими”, а тепер вона спокійно виганяє нас з дому? І, схоже, внуків теж не збирається няньчити…
“Якщо ви сподівалися, що я буду сидіти з вашими дітьми, то даремно, — додала вона рівним голосом. — Я мати, а не бабуся-нянька. Все життя присвятила Тарасові. Хочу хоча б у старості пожити для себе. Мій дім завжди буде відкритий для вас — на чай, на свято. Але на постійну допомогу не розраховуйте. Прийде час — і ви самі все зрозумієте”.
Я сиділа, ледве стімулюючи сльози. Ми з Тарасом навіть не встигли облаштуватися, ще жили в її квартирі. А тепер — валізи й вулиця? Оренда? Мандри? І все це — від жінки, яку я вважала майже другою матір’ю…
Я лютилася. Вважала її вчинок зрадою. Зручно влаштувалася у своїй “трішці”, сама! А ми тепер мусимо шукати, де оселитися. До того ж, у Тараса є частка у цій квартирі — він виріс тут, а тепер має просто піти? А внуки? Хіба бабусі не мріють пестити онуків, ділитися досвідом, любов’ю? А вона просто відмахнулася.
Тарас, на моє здивування, не став сперечатися з матір’ю. Навпаки — одразу взявся шукати нове житло та роботу із вищою зарплатою. Казав, що мати права. Ми доросла сім’я, і мусимо будувати своє життя самостійно.
Я намагалася зрозуміти: чому? Чому вона повернулася так холодно? Невже не могла зачекати хоча б пару місяців? Або запропонувати допомогу у пошуках житла? Мої батьки не в змозі нас підтримати, але я сподівалася, що хоча б свекруха буде поруч. Але, як виявилося, ні.
Зараз ми збираємо речі. І кожного вечора я думаю — чи була вона права? Чи просто втомилася вдавати?
Що скажете ви?..
