**Щоденниковий запис**
Соломія посадила свого плюшевого ведмедика на диван і строго погнала пальцем:
— Сиди тут, а то приїде пра-ба-бу-ся і займе твоє місце!
Оксана, почувши бурмотіння восьмирічної доньки, посміхнулася, продовжуючи витирати вікно на кухні. Настінний годинник із маленькою фігуркою лелеки весело цокав, відлічуючи хвилини до приїзду її бабусі, Гафії Яківни, якій недавно виповнилося вісімдесят три роки.
Вперше за дев’ять років Гафія Яківна наважилася на таку подорож — через півкраїни, щоб обійняти онуку й уперше побачити правнучку.
Колись Оксана жила з нею в маленькому поліському містечку разом із батьками. Але у 2004 році вона виїхала, вийшла заміж, осіла на новому місці. Мама Оксани навідувалася майже щороку, а бабуся, вже тоді не молода, все чекала, що онука з родиною навідається.
Та життя молодої родини поглинули іпотека й робота. Відпустка ледве вистачало, а поїздку до рідних країв відкладали раз за разом.
Цього року чекали маму Оксани, але замість неї вирішила приїхати Гафія Яківна — у свої вісімдесят три, з хворим серцем, з намученими ногами, через тисячі кілометрів.
— Мам, навіщо нам прабабуся, якщо є бабуся Марія й бабуся Ганна? — заявила Соломія з дитячою прямотою, схрестивши руки.
— Як навіщо? Вона моя бабуся, а твоя прабабуся. Їде до нас у гості, щоб побачитися. Я ж тобі розповідала про неї!
Соломія наморщила ніс:
— Вона ж ста-ра!
Оксана телефонувала з Гафією Яківною, і коли Соломія підросла, давала їй слухавку, щоб вони могли поговорити. Були й фотографії. Але, як виявилося, голос у трубці й знімки не могли замінити живого спілкування. Соломія, ніколи не бачивши прабабусю, вважала її просто «старою».
Оксана хотіла прикрикнути, але стрималася. Вина пекла її: за дев’ять років вони так і не знайшли часу відвідати Полісся. Вона сіла поруч із донькою й почала розповідати:
— Так, вона літня. Але вона наша рідна, як бабуся Марія й бабуся Ганна. Не можна так говорити про старших. Гафія Яківна — дивовижна жінка, ти її полюбиш.
Здавалося, Соломія зрозуміла, але на душі у Оксани лишився осад. Сором за те, що донька не знає прабабусю, за те, що сама не знайшла часу відвідати її.
Того ж дня Оксана отримала посилку з пошти. Відправник — Гафія Яківна. Дивно, адже вона сама мала приїхати за кілька днів. Дома, розкривши коробку, Оксана знайшла подарунки й акуратно складений одяг. Соломія, що крутилася поруч, перша помітила старовинний віяло, трохи пожовкле, але витончене, ніби із минулого століття. Поряд лежали тонкі шовкові рукавички й у окремому пакеті — пишна бальна сукня.
— Ого! Що це? — Очі Соломії округлилися, коли вона торкалася тканини.
— Не знаю, навіщо бабуся це надіслала, якщо скоро сама приїде, — здивувалася Оксана.
— Це її? — Соломія дивилася з недовірою. — Вона що, танцювала, як я?
Сукня, хоч і стара, була розкішною, з витонченою вишивкою. Весь вечір Оксана з Соломією розглядали речі, гадаючи, що ж задумала бабуся. Соломія закохалася у віяло, приміряла рукавички, хоч вони й були завеликі, і мріяла про таку саму сукню для своїх танців.
— Виростеш, пошиємо тобі таку, — пообіцяла Оксана, приховуючи усмішку.
Через три дні Орест, чоловік Оксани, поїхав у аеропорт зустрічати Гафію Яківну. Оксана, згадавши слова Соломії про «стару», хвилювалася, боячись, щоб донька не впустила щось зайве.
— Дівчатка, зустрічайте гостю! — весело гукнув Орест із порога.
Оксана одразу відчула в його голосі захват.
— Кльова бабуся, — прошепотів він дружині, підморгнувши.
За його спиною стояла Гафія Яківна: у строгому пальто, з маленьким капелюшком, у черевиках на низькому каблуці, зі сумочкою в руках. Брови трохи підведені, очі з тонкою стрілою, губи ідеально намальовані. Оксана з дитинства пам’ятала її слова: «Губи мають бути досконалими, навіть без дзеркала». І в бабусі це виходило, як у справжньої майстрині.
— Бабусю! — Оксана кинулася до неї, стримуючи сльози.
Після довгого польоту Гафія Яківна виглядала втомленою, але її очі світилися таким теплом, що могли розтопити навіть найхолодніший день.
— Дитинко моя, — бабуся розкрила обійми.
— Ну, я на роботу, а ви тут без мене, — посміхнувся Орест, виходячи.
У передпокої Соломія спостерігала за гостСоломія стояла мовчки, але коли прабабуся розповіла істСоломія стояла мовчки, але коли прабабуся розповіла історію про те, як у молодості виграла конкурс гопака, дівчинка не витримала й кинулася до неї в обійми.
