**Щоденник: Прабабця, що все змінила**
Ярослава посадила свого м’якого зайця на диван і строго погрожувала йому пальцем:
— Сиди тут, а то приїде пра-ба-бу-ся і займе твоє місце!
Оксана, почувши бурмотіння восьмирічної доньки, посміхнулася, продовжуючи витирати вікно на кухні. Настінний годинник із маленькою фігуркою лелеки весело цокав, відлічуючи хвилини до приїзду Оксаниної бабусі, Галини Степанівни, якій нещодавно виповнилося вісімдесят три роки.
Вперше за дев’ять років Галина Степанівна наважилася на таку подорож — через півкраїни, щоб обійняти онуку і вперше побачити правнучку.
Колись Оксана жила з нею у маленькому містечку на Волині, разом із батьками та бабусею. Але у 2004 році виїхала, вийшла заміж, оселилася на новому місці. Мама Оксани приїжджала майже щороку, а бабуся, вже тоді не молода, все чекала, що онука з родиною відвідає її.
Та життя молодої сім’ї поглинули кредит і робота. Відпустка бракувало, і поїздку до рідних країв відкладали раз за разом.
Цього року чекали Оксанину маму, але замість неї вирішила приїхати Галина Степанівна — у свої вісімдесят три, з хворим серцем, з натруженими ногами, через тисячі кілометрів.
— Мам, навіщо нам прабабуся, якщо є бабуся Люба і бабуся Марія? — заявила Ярослава з дитячою прямотою, схрестивши руки.
— Як навіщо? Вона моя бабуся, а твоя прабабуся. Їде до нас у гості, щоб побачитися. Я ж тобі про неї розповідала!
Ярослава наморщила ніс:
— Вона ж ста-ра-а!
Оксана телефонувала з Галиною Степанівною, і, коли Ярослава підросла, давала їй слухавку, щоб вони могли поговорити. Були й фотографії. Але, як виявилося, голос у телефоні та знімки не могли замінити живого спілкування. Ярослава, ні разу не бачивши прабабусю, бачила в ній лише «старушку».
Оксана хотіла прикрикнути, але стрималася. Провина пекла її: за дев’ять років вони так і не вибралися на Волинь. Вона сіла поруч із донькою і почала розповідати:
— Так, вона літня. Але вона наша рідна, як бабуся Люба і бабуся Марія. Так говорити про старших не можна. Галина Степанівна — дивовижна жінка, ти її полюбиш.
Здавалося, Ярослава зрозуміла, але на душі в Оксани залишився осад. Сором за те, що донька не знає прабабусю, за те, що сама не знайшла часу відвідати її.
Того ж дня Оксана отримала посилку з пошти. Адреса відправника — Галина Степанівна. Дивно, адже вона сама мала приїхати через пару днів. Дома, розкривши коробку, Оксана знайшла подарунки й акуратно складений одяг. Ярослава, що крутилася поруч, першою помітила старовинний віяло, трохи пожовкле, але витончене, ніби з минулого століття. Поряд лежали тонкі мереживні рукавички й, в окремому пакеті, пишна бальна сукня.
— Оце так! Що це? — Ярослава розплющила очі, торкаючись тканини.
— Не знаю, нащо бабуся це надіслала, якщо скоро сама приїде, — здивувалася Оксана.
— Це її? — Ярослава дивилася з недовірою. — Вона що, танцювала, як я?
Сукня, хоч і стара, була розкішною, з тонкою вишивкою. Весь вечір Оксана з Ярославою розглядали речі, здогадуючись, що задумала бабуся. Ярослава закохалася у віяло, приміряла рукавички, хоч вони й були завеликі, і мріяла про таку саму сукню для своїх танців.
— Виростеш — пошиємо тобі таку, — пообіцяла Оксана, ховаючи усмішку.
Через три дні Максим, чоловік Оксани, поїхав на вокзал зустрічати Галину Степанівну. Оксана, згадавши слова Ярослави про «стару», хвилювалася, боячись, що донька щось вимовить невпопад.
— Дівчатка, зустрічайте гостю! — весело гукнув Максим з порога.
Оксана відразу відчула в його голосі захват.
— Класна бабуся, — прошепотів він дружині, підморгнувши.
За спиною чоловіка стояла Галина Степанівна: у строгому пальті, з маленьким капелюшком, у черевиках на низькому каблуці, з сумочкою в руках. Брови трохи підведені, очі з тонкою стрілкою, губи нафарбовані бездоганно. Оксана з дитинства пам’ятала її слова: «Губи мають бути ідеальними, навіть без дзеркала». І у бабусі це виходило, як у майстрині.
— Бабусю! — Оксана кинулася до неї, стримуючи сльози.
Після довгої подорожі Галина Степанівна виглядала втомленою, але її очі світилися таким теплом, що могли розтопити на— Ти так схожа на свою прабабцю, коли смієшся, — прошепотіла Галина Степанівна, гладячи Ярославу по волоссю перед сном.
