— Лесь, може, не поїдеш у цей рейс? Серце мене так і пече… Ну будь ласка, попроси когось тебе замінити, — ледве вимовила Оксана, стискаючи пальці, щоб не тремтіли.
— Цей рейс — гарні гроші. А нам скоро дітей справляти, Оксанко. Ти ж знаєш — кожна гривня зараз на вагу золота, — відповів Лесь, міцно пригортаючи дружину і цілуючи у ві́нця їхніх жвавих близнючок — Наталку й Марійку.
Оксана мовчки кивнула. Серце розривалось, але розум підказував: родинний бюджет тримався на волосині. Вона витерла сльози, проводжаючи чоловіка поглядом, і прошепотіла, обіймаючи:
— Повертайся швидше… Ми чекатимемо.
Двері за Лесем зачинилися. Оксана зібралася: годувала дівчаток, вийшла з ними на прогулянку. День минув дивно спокійно. Жодних капризів, ні сліз — наче навіть діти відчували щось недобре.
Кожного вечора о десятій вони з чоловіком дзвонили один одному, як і домовилися. Оксана розповідала, як дівчатка сумували, як вона шила потихеньку на замовлення. Лесь сміявся у трубку і обіцяв: «Завтра вже буду вдома, кохана».
Але додому він так і не повернувся.
На зворотному шляху його вантажівка зіткнулася з іншою фурою, яка вилетіла на зустрічну смугу. Все сталося за мить. Не було навіть секунди, щоб ухилитися. Лесь загинув на місці.
Тієї ж ночі дзвінок розірвав тишу. Оксана, наче в тумані, піднесла слухавку — і світ розсипався.
Вона, хитаючись, дійшла до сусідки — тітки Галі. Попросила придивитися за дівчатками. Сама впала прямо на порозі. Лікарі ледве встигли — термінове кесаря, складна операція.
Хлопчик народився слабким, недоношеним. Йому бракувало батькової сили, а матері — чоловічої підтримки.
Оксана назвала сина на честь чоловіка — Лесь. Вийшовши з лікарні, вона перерахувала гроші, що залишилися. Вистачило б на кілька місяців. А далі — як вийде.
Життя звелося до виживання. Сусідка тітка Галя допомагала, як могла. Родичі жили далеко. Оксана знову взялася за голку — спочатку шила для сусідів, потім, завдяки побалачкам, знаходилися й інші замовниці.
Дівчатка пішли у другий клас, маленький Лесик — до садочка. Вони були її надією, її опорою. Але…
Вона любила їх більше. А сина… ні, не ненавиділа — просто не могла дивитися без болю. Він усе більше нагадував загиблого чоловіка. І кожного разу, коли вона дивилася на нього, серце стискалося: не втримала, не зупинила…
Син був тихий, добрий, уважний. Читав, допомагав, ніколи не скаржився.
А дівчаткам вона купувала сукні, шила лялькові наряди. Лесику ж перешивала старі речі.
— Бідний ти мій хлопчику… За живої матері як сирота ростеш, — часто зітхала тітка Галя, дивлячись, як він миє посуд чи прибирає сестрині іграшки.
Час летів. Доньки виросли, вийшли заміж, роз’їхалися. Залишився з матір’ю один Лесь.
Він закінчив технікум, влаштувався інженером на кондитерську фабрику в їхньому рідному місті Чернігові. Оксана почала сліпнути — безсонні ночі, виснажені нерви, роки самотності далися взнаки.
Лесь доглядав за нею, як міг. Готував, прасував, водив її за руку парковою алеєю. Вона все частіше шепотіла йому:
— Пробач мене, сину… Я не заслужила твоєї любові. Живи своїм життям, ти ж молодий…
Він лише посміхався:
— Усе буде, мам. Буде й дружина, і діти. Встигнеш і онуків понянчити.
І от одного разу вона з’явилася. Скромна, сором’язлива Даринка.
— Мам, Даринка поживе у нас. В неї нікого нема. Сирота вона, — тихо промовив син.
За три місяці відгуляли весілля. Приїхали доньки, онуки, зяті — усі разом. Оксана була щаслива, але все частіше посміхалася крізь біль.
Діагноз звучав страшно — рак. Часу залишалося небагато, і вона знала це.
Але доля подарувала їй ще одну радість — вона встигла побачити свого першого онука.
Пішла вона спокійно, з посмішкою на губах, тримаючи за руку того, кого колись не змогла полюбити.
Молодший син… єдиний… найдорожчий…
