— Оленко, у мене для тебе не дуже гарні новини, — Олексій поклав ложку на тарілку, опустивши очі. — З мамою зовсім кінець. Їй уже вісімдесят. Вона тепер сама не справляється. Потрібен постійний догляд.
— Я цього й боялася… — Олена зітхнула, витираючи руки рушником. — А ти з Андрієм говорив? Мабуть, доведеться шукати сидєлку. Самим же не витягнути все.
— Говорив. І ми вирішили: сидєлка — дорого. Та й страшно пускати чужу в дім. Краще, якщо хтось із родичів за нею доглядатиме.
— «Ми вирішили»? — насторожено підняла брови Олена. — Ви з братом уже все обговорили?
— Так. І дійшли висновку: ти — найкращий варіант. Мати тебе знає, прийме. А чужа їй не потрібна. Та й ти ж вдома, можеш звільнитися й піклуватися.
У грудях у Олени все зімкнулося. Вона працювала бухгалтером, до пенсії залишалося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і виплати?
— Лешу, мені потрібно подумати. Я не залізна. У мене теж здоров’я не аби яке. Та й… ви з Андрієм навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.
— Оленко, ну ти ж знаєш, що мама відписала нам цю квартиру. Вона все для нас зробила, тепер наша черга бути вдячними. Ми з Андрієм допомагатимемо, ти не залишишся сама.
Вона знала — допомагатимуть лише тоді, коли їм буде зручно. А по факту — все впаде на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, «по догляду за родичем». І чітко поставила умову:
— Лише місяць. Потім вирішуємо питання знову. Безстроково я не підписуюсь.
— Домовились. А поки перевеземо маму до нас — буде зручніше. Щоб не трястися туди й назад.
Наступного ранку Ганна Іванівна, мати Олексія, з’явилася на порозі їхньої двокімнатки у Броварах. Змарніла, рухалася з труднощами. Принесли каталочку, постелили ковдру, розклали ліки, занесли тазики, подушки, пледи. У хаті повис запах хлорки й старості.
Олексій одразу почав командувати:
— Підкладки їй валик під спину. Борщ прохолонув, підігрій. І дивись, щоб усі ліки випила — тепер ти за це відповідаєш!
Олена мовчала, робила все. Але їй уже не було сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ломило. А свекруха, ніби навмисне, почала влаштовувати дрібні пакості: то розливала узвар, то ховала пігулки, то нарікала на шум.
За кілька днів нагрянув Андрій із дружиною — Марією. Ті, не знімаючи курток, пройшлися крізь хату, наче по музею. Оглянули все, коментували вголос: «Тут мамі дихати важко», «Тут протягом». Олена стояла в кутку, мов тінь.
— Мамо, як тобі тут? Тебе Оля не ображає? — запитав Андрій.
— Сину, та хто ж за старою бабою доглядатиме? — занила Ганна Іванівна. — Вона на мене дивиться, як на тягар. Ні голубців, ні уваги. Усе робить через силу…
Олена не витримала.
— Голубці будуть завтра. Сьогодні котлети й борщ. Нащо стільки їжі одразу?
— Олено, — втрутилася Марія, — як можна не готувати щодня? Це ж стара людина! Ти повинна годувати її, як дитину. Чи тобі важко?
— Маріє, я готую, прасу, прибираю, мию… Спробуй самій — тоді поговоримо. Коли ваша черга настане — робіть, як вважаєте за потрібне.
— А в мене робота! Я не можу. Та й… я не вмію! — одразу схвилювалася Марія, її пиха зникла.
Вони пішли, так і не запропонувавши допомоги.
А Олексій, попри обіцянки, все більше уникав участі:
— Олю, ну ти ж жінка. Впораєшся. Я на роботі, втомився. Та й взагалі, це ж традиція — щоб невістка за свекрухою доглядала. І ніхто не скаржився.
Олена мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.
Через три тижні Олексій повернувся з «новинами»:
— Ми з Андрієм усе вирішили. Мама складе на тебе заповіт на квартиру. А ти звільняєшся й доглядаєш за нею постійно. Це буде справедливо.
— Що?! — Олена зблідла. — Ти серйозно вважаєш, що я проміняю своє життя на її квадратні метри? Мені не потрібна квартира ціною здоров’я! Мені не потрібні роки догляду в обмін на спадщину!
— Подумай про сина! Ми ж могли б продати квартиру, поділити, і Денису б щось дісталося.
— Через десять років, може. Або через п’ятнадцять. А я? Я просто маю стерти себе?
Олексій мовчав. Вид був ображений.
— Мені байдужа квартира, Лешу. Я хочу жити. Хочу вийти на роботу, пити каву зранку, читати книжки, а не бігати з тазиками. У тебе є брат — хай хоча б раз візьме відповідальність. Або знайдіть сидєлку!
— Гроші! Усе зводиться до грошей! А твоя зарплата — дріб’язок. Вдома буде вигідніше!
— Ні! Моє рішення остаточне! — Олена подивилася чоловікові в очі. — Робіть що хочете. Але я доглядати за Ганною Іванівною більше не буду.
За тиждень Олена зібрала речі. Тихо, без скандалів. ЗОлена зняла кімнату у Львові, де, нарешті, почала дихати вільно.
