Той осенній день не був болючим — просто нудним.
Жінка стояла на зупинці біля старого центрального ринку в Чернівцях. Вона курила, прикриваючи полум’я від різкого вітру долонею, а другою рукою міцно притискала до себе сіру тканеву сумку. Внизу вона провисала важко — ніби там не речі лежали, а важкі клопоти. Жінка стояла на самому краю тротуару, ніби охороняла цей метр землі — єдину стабільну частку у розпливчастому, невиразному світі.
Її звали Соломія. Їй було сорок вісім. На вигляд — молодша. Худорляве обличчя з чіткими вилицями, волосся — у недбало зібраний пучок, очі — світлі, але з синюватою підвікою, тією, що з’являється не через безсоння, а через постійну відсутність — уваги, тепла, дива.
Всередині вона не була розбита або зламана — просто стомлена. Стомлена від одноманітних днів, від тріску будильника, від порожніх фраз «нормально», «все як завжди», якими вона прикривала справжній стан. Стомлена від того, що кожен вечір закінчувався однаково — без слів, без питань, без плеча поруч. Стомлена від того, що кожного ранку треба знову збирати себе докупи, щоб просто пройти крізь день.
Прокинулась о сьомій. Дім затріщав половицями — син, Богдан, збирався до коледжу. Він кинув недбале «привіт» і вийшов, навіть не заглянувши на кухню. Вона ще хвилину пролежала, дивлячись у потріскану стелю, потім підвелася.
У дзеркалі — обличчя. Ні гніву, ні радості, навіть дратування. Просто обличчя. Випила каву стоячи, опершись на стіл, натягнула куртку, схопила сумку і вийшла. День не починався — він просто продовжувався.
Сьогодні треба було їхати до обласного центру — забрати довідку, заскочити до невролога і, якщо пощастить, купити синові нову куртку. Тротуар був слизьким і мокрим. Люди поспішали, вона йшла повз них, притискаючи сумку до тіла, ніби це її єдиний щит. По дорозі купила два пиріжки з картоплею. Один з’їла, другий завернула в серветку — для бездомного, який завжди сидів біля підземного переходу. Сьогодні його не було. Пиріжок вона залишила на лавці. Просто так. Раптом хтось голодний.
У лікаря була черга — чотири літні жінки обговорювали тиски, грядки і, звичайно, крихітний кабінет, у якому «бідний лікар просто задихається». Соломія сиділа біля стіни, гортала новини. Вибухи, смерті, чиїсь чужі трагедії, чиїсь блискучі посмішки. Життя, далекі від її. Вона вимкнула телефон. Не тому, що набридло, просто — стало байдуже.
Невролог щось говорив про «вегетативні порушення» і «потребу у відпочинку». Вона кВона ківала, удаючи, що слухає, але в голові крутилася лише одна думка: чи знайдеться місце, де можна просто лежати і не думати.
