З дитинства у нас з мамою було як на каруселі: ранком вона йшла підмітати вулиці нашого району в Івано-Франківську, а вже до обіду поверталась з пластиковою пляшкою віскі в руці. До восьмої вечора вона вже хропіла за зачиненими дверима своєї кімнати — втомлена, п’яна.
Добре, що кімнати у нас були окремі. Я ще якось могла робити уроки у тиші.
Були дні, коли мама не пила. Тоді ми разом прибирали, пекли палянички, сміялися. Я обожнювала ці моменти. Здавалося, що якщо я буду слухняною, старатимуся, то й мама захоче, щоб таких днів було більше. Але наставав ранок — і знову віскі, тиша, порожні очі.
Коли мені було три роки, усе було інакше. Мама працювала в продуктовому, а тато був водієм маршрутки. Пам’ятаю літо: ми всією родиною гуляли в парку, спека така, що асфальт плавився, і тато купив нам морозиво. Його кулька раптом впала — і тут же її з’їла велика шерстяна собака. Ми сміялися до сліз. Мама тоді поділилася з ним своїм стаканчиком.
А потім усе обірвалося. До нас зайшов незнайомець і приніс звістку: тато загинув у ДТП. У маршрутки відмовили гальма, і він, щоб врятувати пасажирів, вивів автобус у кювет, підставивши себе під удар.
Після цього мама зламалася. Почала пити. Втратила роботу. Влаштувалася прибиральницею. Життя перейшло у режим виживання.
Коли мені виповнилося чотирнадцять, з’явився він — дядько Тарас. Красивий, тверезий. Я не розуміла, що він знайшов у мамі — хоч вона й виглядала ще непогано, струнка, обличчя не зовсім змарноване. А потім з’ясувалося: він просто не мав де жити.
Та його поява подіяла на маму як магія — вона майже кинула пити, готувала, усміхалася. Турботи від нього не було, але він хоча б не був п’яницею і не бив нас. На тому спасибі.
Через півроку мама сказала мені, що вагітна. І чомусь рішення, народжувати чи ні, вона переклала на мене. Я тоді так раділа. Сподівалася, що дитина остаточно поверне її до життя. Мріяла, як буду возити коляску, як у мене з’явиться сестричка. Чомусь була впевнена — народиться дівчинка.
Мама слухала мене з сяючими очима. А дядько Тарас тоді ніби теж зрадів. Сказав, що “завжди хотів дитину”.
Але через кілька тижнів він змінився. Став мовчаливим, похмурим. Грошей на продукти залишав усе менше, додому приходив пізно. Мама жила у хмарах і нічого не помічала. А мені було страшно.
Настав вечір, коли маму забрали у пологовий. Минуло дві години, і дядько Тарас почав дзвонити в лікарню.
— Алло, скажіть, Шевченко вже народила? Хлопчик? Добре. Що ви сказали? — його голос раптом обірвався, обличчя спотворилося. Він вимкнув телефон. Сів мовчки.
— Що з мамою? — я вчепилася йому в рукав. — Кажи!
Він подивився на мене з якоюсь дивною байдужістю і прошипів:
— Оля народила урода. Хлопчик недорозвинений. Мені таке не потрібно. Я й так затримався. У мене давно інша жінка — не злидарка-пиячка, а нормальна, з квартирою, з грішми. Без “бракованих” немовлят. Передай своїй мамаші, щоб на мене не розраховувала.
Він підвівся і спокійно почав збирати речі. А я стояла й дивилася, як руйнується наше життя.
— Ти… ти ж мерзотник! — вирвалося в мене. — Це ж твоя дитина! Що ми тепер робитимемо?! Ти не можеш нас так кинути!
Він усміхнувся. Поглянув на мене бридко:
— А ти гарна, коли злишся. Тільки ще мала…
Я відскочила й, тремтячи від страху, захлопнула двері у свою кімнату. За годину хлопнули вхідні. Він пішов.
Це була найчорніша ніч у моєму житті. Я ридала в подушку, уявляючи, як мама дізнається про зраду. Звинувачувала себе — це ж я переконала її залишити дитину.
Минали роки. Дев’ять довгих років. Я виросла, вийшла заміж. Моя дворічна донечка Оленка грала у вітальні. А Мар’яночка — та сама сестричка — підросла, стала розумною, світлою дівчинкою. Ми жили в любові й теплі.
У ту неділю вранці у двері подзвонили. Оленка й Мар’яночка кинулися відчиняти. Я хотіла крикнути: «Запитайте, хто там!» — але не встигла.
На порозі стояв неголений, згорблений чоловік у потертій куртці.
— Оля вдома? — прохрипів він.
Я вдивилася і ледве впізнала — дядько Тарас. Тільки тепер — старий, знущаний, нікому не потрібний.
— Я подумав… Це ж мій син. Я… вирішив, що треба повернутися. Таки ж батько… де Оля? Знову п’є?
Я дивилася на нього з холодним спокоєм.
— Олі тут немає. І сина у вас немає. Тоді в пологовому вам помилково сказали про іншу — Шевченко. А мама народила дівчинку. Здорову. Гарненьку. Ось, до речі, Мар’яночка, — я глянула на сестру. — Ну що, Мар’ян, потрібен тобі такий “тато”?
Мар’яна здригнулася, ніби від холоду. І спокійно відповіла:
— У мене вже є тато.— Тато Іван, і він найкращий у світі.
І в ту мить, зачиняючи двері перед його обличчям, я зрозуміла, що нарешті звільнилася від останнього тягара минулого.
