Марійка росла, як бур’ян у кюветі — без догляду, без тепла, без уваги. Ні ніжності, ні турботи, ні простого людського «ти мені потрібна». З одягу діставалися їй чужі обноски — часто такі поношені, що крізь діри просвічували худі коліна. Взуття завжди чвакало — то води набере, то підмета відлітала. Щоб не возитися з зачіскою, мати просто стригала доньку «під горщик». Та волосся все одно стирчало на всі боки, ніби кричало про безлад у житті.
У дитсадок Марійка не ходила. Може, і хотіла б — туди, де діти, іграшки, тепло… Але батьки були зайняті важливішим: де дістати нову пляшку. Батько з матір’ю пили, лаялися, билися. Коли вони зникали в пошуках алкоголю, Марійка ховалася — у підвалах, на сходах. Вона рано зрозуміла: чим менше тебе помітно, тим більше шансів залишитися цілою. А якщо не встигала втекти — потім приховувала синці.
Сусіди співчували. Скаржилися один одному на Галю — матір дівчинки, яка колись була нормальною, а тепер зв’язалася з кримінальником і скатилася. А найбільше жаліли саме Марійку. Жаліли — та що могли? Хто підкидав їжі, хто приносив старий светр, але якщо річ була пристойна — мати зараз же продавала, а гроші пропивала. Так і ходила Марійка — обірвана, боса, голодна.
До школи дівчинка пішла пізно. І раптом виявилося, що їй там добре. Навчання давалося легко. Марійка акуратно виводила букви, тягнула руку, читала від зари до зорі все, до чого могла дотягнутися. У бібліотеці вона сиділа до закриття, перегортаючи сторінки, як святині. Вчителі дивувалися: звідки в цій запущеній, мовчазній дитині — такий світ?
Але однокласники її не прийняли. Не розуміли. Не жаліли. Боялися. Бідний одяг, стирчачі волосся, мовчання й замкненість — все це робило Марійку чужою. Вона не гралася, не сміялася, не розуміла жартів. А головне — її батьки. Діти копіювали п’яну Галю й кликали Марійку «вбогою». І це прилипло. Спочатку — пошепки, потім — голосно. За кілька років ніхто вже не пам’ятав її справжнього імені.
Вчителі, хоч і бачили несправедливість, мовчали. Одні — зі страху втратити «хороших» батьків своїх учнів. Інші — з безсилля. Треті — бо звикли. А Марійка ховалася.
Її тихий куток — старий парк за школою, біля зарослого ставка. Там, під старим дубом, вона проводила вечори та іноді ночувала, коли вдома було особливо страшно. Компанію їй складали бездомні кішки та пси. З ними вона ділилася їжею, обіймалася, розмовляла. Там, під шелест листя, можна було дихати.
Батько помер, коли їй було чотирнадцять. Замерз у сугробі, п’яний. На похороні — лише Галя та Марійка. Мати плакала, билася об землю, вила, а донька — лиш стояла. Ні сліз, ні слів. Лише самотнє полегшення й сором за це полегшення.
Після смерті батька мати зовсім з’їхала з глузду. Припадки, крики, забуті дні. Вона часто не впізнавала Марійку. Тоді дівчина почала підробляти — мила сходи, носила воду, прибирала. Сусіди кидали їй дрібні гроші. На них Марійка купувала медичні книжки — вірила, що колись зможе вилікувати матір.
Тим часом у школі стало ще гірше. Хтось дізнався, що Марійка працює прибиральницею — і почався новий виток знущань. Особливо старалася Наталя — шкільна зірка, донька заможних батьків.
— Чуєш, вбога! Знову в бруді копатися йдеш? — гукала їй услід, коли Марійка поспішала після уроків.
Марійка мовчала. Вчилася не чути. Але кожен раз біль осідав всередині, як важкий камінь.
— Чому вони так? — шептала вона дворнязі, що терлася біля її ніг. — Що я їм зробила? Хіба це справедливо?..
А потім з’явився він. Богдан Ковальчук. Новий учень. Високий, чорнявий, гарний. Приїхав із батьками з Чернівців. Спортсмен, розумний, тихий. Усі дівчата школи закохалися в нього з першого погляду. Марійка — теж. Але ховала це. Кожен раз, коли він проходив повз, серце здригалося, а щоки червоніли. Вона благала, щоб ніхто не помітив.
Наталя відразу вирішила, що Богдан — її. Витончені сукні, макіяж, парфуми, доглянуті нігті — вона йшла в бой. Ніхто не насмілювався з нею змагатися. Марійка навіть не думала — вона навіть не сподівалася.
Одного разу, запізнившись на урок через матір, Марійка увійшла до класу й упустила свою медичну книжку. Наталя підняла її.
— Що це у нас? «Психіатрія»? З’їхала з глузду, вбога? Як твоя мати?
І Марійка не витримала. Закусивши губи, щоб не закричати, вона вибігла з класу. Натрапила на Богдана. Він обернувся — не встиг нічого зрозуміти.
Марійка добігла до парку. До дуба. Впала в сніг. Ридала.
Саме там вона побачила, як собака піСаме там вона побачила, як собака пішла по льоду, лід тріснув, і тварина почала тонути, але Марійка, не роздумуючи, кинулася рятувати.
