Сьогодні знайшов пом’ятий аркуш у ящику її столу — поруч із заявою на звільнення. Дивне відчуття пройняло мене: наче цей папірець лежав там не просто так, наче чекав саме на мене.
Взяв його в руки — і раптом згадав дитинство. Як ми з хлопцями у Львові грали в шпигунів, писали таємні послання молоком на папері, а потім читали їх, гріючи над вогнем. Ірина колись слухала ці історії за кавою, сміялася, жартувала про дрібниці…
Не дочекавшись обіду, мчав додому, наче божевільний. Серце билося — не від страху, а від передчуття. Увімкнув плиту, тримав листок над полум’ям — і ось… слова проступили. Як у дитинстві. Тільки тепер це була болюча доросла правда.
*«Якщо ти це читаєш, значить, я не помилилася. Ти згадав і здогадався. Все могло бути інакше. Але знай: коли ти принижував мене, ти вбив усе, що я до тебе відчувала. Мені здається, тобі навіть подобалося знущатися. Може, це все, на що ти здатний.
Тобі колись зробили боляче — і тепер ти ламаєш тих, хто не може і не хоче відповісти на це. Думаєш, я не могла вдарити у відповідь? Могла. Але тоді перестала б бути собою.
Можна виграти битву, але програти війну. Не шукай мене. Прощавай. — І.»*
Я сидів із цим листом і не міг рушитися. Чому? Чому я так люто, до ненависті, шалено… кохав її?
Вона з’явилася в офісі несподівано. Увійшла — і наче кімнату наповнило світлом. Звичайний кабінет на третьому поверсі старого бізнес-центру в Києві раптом ожив: запах моря, сонячні промені, свіжість ранкового саду.
Вона не була красунею — ні, не з журналів. Але в ній було щось, що вибивало мене з колії. Я, досвідчений, бачивший жінок різних — гордовитих, сміливих, гламурних і простих — раптом почув себе наче в тумані. Все, що колись хвилювало, тепер було пустотою.
Я звик до уваги, до інтриг. Білявки, шатенки, руді — всі вони з’являлися й зникали легко й швидко. Побачення, квіти, короткі історії, і знову свобода. Я обирав. Я керував. Я не просив — я брав.
Але Іра…
Хотілося сховати обличчя в її долонях, вдихати її запах, торкатися світлого волосся, слухати її сміх, бачити, як вона кусає губи, коли хвилюється.
Іра працювала під моїм началом — у прямому й переносному сенсі. Вона не була лідером, але якщо треба було щось складне — я знав: вона впорається. Тихо, без зайвого шуму.
Я почав отримувати дивну насолоду, коли міг на неї накричати. Наче сама її присутність дозволяла мені бути жорстоким. Вона згорталася, мов крихка, — і тоді я почувався богом. Якби вона заплакала… якби ламалася. Я б пожалів. Мабуть, навіть змінився б.
Але вона трималася. Без сліз. Без докорів. Без слабкості. І це бігІ тоді я зрозумів, що втратив найкраще, що у мене коли-небудь було.
