Один із тих днів, коли не болить — але ниє
На зупинці біля старого центрального ринку в Чернівцях стояла жінка. Вона курила, закриваючи полум’я від різкого вітру долонею, а другою рукою міцно притискала до себе сіру полотняну торбу. Внизу вона важко провисала — наче була набита не речами, а важкими турботами. Жінка стояла на самому краю тротуару, наче охороняла цей метр землі — єдиний стабільний шматок у колихкому, розмитому світі.
Її звали Оксана. Їй було сорок вісім. На вигляд — молодша. Строкате обличчя з виразними вилицями, волосся — у недбало скручений вузол, очі — світлі, але з синюватим колом під повікою, тим, що з’являється не від безсоння, а від постійної відсутності — уваги, тепла, дива.
Усередині вона не була розбита чи зламана, просто — втомлена. Втомлена від миготливих однакових днів, від тріску будильника, від порожніх фраз «нормально», «все як завжди», якими вона ховала справжній стан. Втомлена від того, що кожен вечір закінчувався однаково — без звуку, без запитань, без плеча поруч. Втомлена від того, що кожного дня треба знову збирати себе по шматочках, щоб просто пройти крізь нього.
Прокинулася вона о сьомій. Дім затріщав дошками — син, Богдан, збирався на заняття до технікуму. Він кинув недбале «привіт» і вийшов, навіть не зазирнувши на кухню. Вона ще хвилину лежала, дивлячись у потріскану стелю, потім підвелася.
Біля дзеркала — обличчя. Ні гніву, ні радості, навіть роздратування. Просто обличчя. Випила каву стоячи, опершись об стіл, натягнула куртку, схопила торбу й вийшла. День не починався — він просто продовжував попередній.
Сьогодні треба було поїхати до обласного центру — забрати довідку, заскочити до невролога і, якщо пощастить, купити синові нову куртку. Тротуар був ковзким і мокрим. Люди поспішали, вона йшла повз, притискаючи торбу до тіла, наче вона — її єдиний щит. По дорозі купила два пиріжки з картоплею. Один з’їла, другий завернула у серветку — для бездомного, що завжди сидів біля підземного переходу. Сьогодні його не було. Пиріжок вона залишила на лавці. Просто так. Раптом комусь бракує їжі.
У лікаря була черга — четверо літніх жінок оживлено обговорювали тиск, грядки і, звичайно, тісний кабінет, де «бідний лікар просто задихається». Оксана сиділа біля стіни, перегортала новини. Вибухи, смерті, чиїсь чужі трагедії, чужі блискучі посмішки. Життя, далекі від її. Закрила телефон. Не тому, що набридло, просто — усе стало байдуже.
Невролог щось говорив про «вегетативні розлади» та «потреба у відпочинку». Вона ківала, вдаючи, що слухає. А в голові крутилася лише одна думка: де знайти місце, де можна просто лягти і не думати. Не бути сильною, не посміхатися, не триматися. Просто зникнути хоч на добу.
На вулиці стало помітно холодніше. Вітер пробирався під комір. Оксана купила стаканчик кави, ковтала його маленькими ковтками, як єдине вціліле тепло. Сіла в сквері на лавку. Торба притиснута до стегна, дихання — у шарф.
Поруч присів чоловік. На вигляд — трохи за п’ятдесят. Зморшки біля очей, втомлені плечі. Не дивлячись на неї, він тихо промовив:
— Холодно. А додому все одно не хочеться.
Вона навіть не здивувалася. Наче він озвучив її думки. Вони поговорили. Про роботу. Про їжу. Про те, як дивно вивернулося життя. Він — охоронець у нічному маркеті, дружина поїхала до доньки і, схоже, вже не повернеться. Листи пише щораз рідше. Він їх навіть не відкриває.
Вона — працює на пошті. З нею живе мати, що все частіше забуває імена, дати, навіть власне відображення. Вночі встає, шукає померлого батька. Вже п’ять років як його немає. Вони говорили спокійно, майже буденно, наче не про біль, а про погоду.
Мовчали. Пили каву. Вітер колихав полами його куртки. Потім він підвівся і, ніби соромлячись, промовив:
— А ви не образитеся, якщо я вас запам’ятаю?
— Ні. Тільки не переплутайте.
Він уперше усміхнувся.
— Не переплутаю. Просто хочеться пам’ятати, що хтось теж є. Не у телефоні. Не у телевізорі. А по-справжньому.
Він пішов, не обертаючись. Вона залишилася. Дивилася, поки він не розчинився у вітрі.
Ввечері повернувся син. Розігріла вечерю, поцікавилася його днем. Він знизав плечима, копався у телефоні. І раптом — підвів очі:
— А в тебе як день?
Ложка застигла в руці. Здавалося, що від цих чотирьох слів усередині щось ледве тепліло. Вона відповіла повільно:
— Був день. Один із багатьох.
Він кивнув. І не відвернувся одразу. Це було зовсім мало. Але в її світі, де дні йшли один за одним, як під копірку — навіть це мало значення.
А вночі, лежачи в темряві, вона раптом подумала: може, хтось зараз згадує ту саму лавку, каву і тишу, у якій знайшлося місце для чужої добротиІ цього, наче крихітного променя, вистачило, щоб наступного ранку знову підвестися й вийти назустріч світу.
