УБОГА
Таня ро́сла, ніби бур’ян біля паркану — без догляду, без тепла, без уваги. Ні ласки, ні турботи, навіть простого людського «ти мені потрібна». Одяг їй діставався з чужих плечей — часто такий поношений, що крізь дірки просвічували тонкі коліна. Черевики завжди хлюпали — то вода набереться, то підошва відлітала. Щоб не займатися зачіскою, мати просто стригла доньку «під глечик». Але волосся все одно стирчало в різні боки, наче кричало про ха́ос у її житті.
У дитячий садок Таня не ходила. Може, і хотіла б — туди, де діти, іграшки, тепло… Та батькам було важливіше: де дістати нову пляшку. Батько з матір’ю пили, сварилися, билися. Коли вони зникали в пошуках горілки, Таня ховалася — у підвалах, на сходових майданчиках. Вона рано зрозуміла: чим менше тебе помічають, тим більше шансів залишитися цілою. А якщо не встигала втекти — потім приховувала синці.
Сусіди співчували. Шепотіли між собою про Марі́нку — матір дівчинки, яку колись знали як розсудливу жінку, а тепер вона пішла за злодієм та опустилася. Найбільше жаліли саме Таню. Жаліли — та що могли? Хто підкидав їжі, хто ніс старий светр, але якщо річ була гарна — мати зараз же продавала, а гроші пропивала. Так і ходила Таня — обірвана, боса, голодна.
До школи дівчинка пішла пізно. І раптом виявилося, що їй там добре. Навчання давалося легко. Таня старанно виводила букви, тягла руку, читала запоєм усе, до чого могла дотягнутися. У бібліотеці вона сиділа аж до закриття, гортаючи сторінки, наче святині. Вчителі дивувалися: звідки в тому запущеній, мовчазній дитині — такий світ?
Але однокласники її не прийняли. Не розуміли. Не жаліли. Боялися. Бідний одяг, стирчаче волосся, мовчання — все це робило Таню чужою. Вона не бавилася, не сміялася, не розуміла жартів. А головне — її батьки́. Діти копи́рювали п’яну Марі́нку та кликали Таню «убогою». І це прилипло. Спочатку — пошепки, потім — вголос. Через кілька років ніхто вже й не пам’ятав її справжнього імені.
Вчителі, хоч і бачили несправедливість, мовчали. Одні — зі страху втратити «хороших» батьків інших учнів. Інші — з безсилля. Треті — бо звикли. А Таня ховалася.
Її тихий куток — старий парк за школою, біля заро́слого ставка. Там, під стародавнім дубом, вона проводила вечори, а інколи й ночувала, коли вдома було особливо страшно. Компанію їй складали безхатькі коти та собаки. З ними вона ділилася їжею, обіймалася, розмовляла. Там, під шелест листя, можна було дихати.
Батько помер, коли їй було чотирнадцять. Замерз у сугробі, п’яний. На похороні — лише Марі́нка й Таня. Мати плакала, билася, вила, а донька — лише стояла. Ні сліз, ні слів. Лише самотнє полегшення та сором за це полегшення.
Після смерті батька мати зовсім з’їхала. Напади, крики, дні без пам’яті. Вона часто не впізнавала Таню. Тоді дівчинка почала підробляти — мила сходи, носила воду, прибирала. Сусіди кидали їй дріб’язок. На ті гроші Таня купувала книжки з медицини — вірила, що зможе колись вилікувати матір.
А в школі стало ще гірше. Хтось дізнався, що Таня працює прибиральницею — і почався новий виток знущань. Найбільше старан́увалася Да́рина — шкільна зірка, донька заможних батьків.
— Чуєш, убога! Знову йдеш у смітті копирсатися? — гукала їй у слід, коли Таня поспішала після уроків.
Таня мовчала. Вчилася не чути. Але щоразу біль осідав усередині, наче тяжкий камінь.
— Чому вони так? — шепотіла вона дворняжці, що терлася біля її ніг. — Чим я їм завадила? Хіба це справедливо?..
А потім з’явився він. Оле́сь Ко́валь. Новий учень. Високий, гарний, темноволосий. Приїхав з батьками з Чернігова. Спортсмен, розумний, тихий. Усі дівчата школи покохали його з першого погляду. Таня — теж. Але приховувала це. Кожен раз, коли він проходив повз, серце здригалося, а щоки червоніли. Вона молилася, щоб ніхто цього не побачив.
Да́рина одразу вирішила, що Олесь — її. Витончені сукні, макіяж, парфуми, доглянуті нігті — вона йшла в бій. Ніхто не насмілювався з нею змагатися. Таня навіть не сподівалася.
Одного разу, запізнившись на урок через на́пад матері, Таня увійшла до класу й упустила медичну книжку. Да́рина підняла її.
— Що це у нас? «Психіатрія»? З’їхала з глузду, убога? Як твоя мати?
І Таня не витримала. Затуливши рота, щоб не закричати, вона вибігла з класу. Шарпнула плечем Оле́ся, який саме входив. Він озирнувся — не встиг нічого зрозуміти.
Таня добігла до парку. До дуНічого не пам’ятаючи, вона впала на коліна під старим дубом, обіймаючи собаку, що нарешті перестала тремтіти від холоду.
