Коли прийшла Радість
Пізній вечір, березнева імла — і Микола, як завжди, повертався додому після зміни. Із заводу він йшов пішки: звична дорога, порожній двір, єдиний тьмяний ліхтар біля під’їзду. Навколо стояла така тиша, ніби весь район вимер — ні голосів, ні кроків, ні машин. Лише вітер шелестів у сухих гілках старого куща біля стіни.
Він уже дістав ключі з кишені, коли раптом відчув знайомий, різкий запах — той самий, приторний, дешевий, від якого стискало серце ностальгією. Запах котячого корму. У пам’яті спалахнули образи: бабусина комора на Полтавщині, три напівдикі коти та миски з сірим вмістом. Він різко обернувся.
На бетонному сходику сиділа вона.
Худа, триколірна, з порваним вухом та величезними, майже людськими очима. Вона дивилася прямо на нього — спокійно, не благаючи й не боячись. У цьому погляді було щось до болю свідоме. Ніби вона знала, хто він. Ніби знала, навіщо прийшла.
Микола застиг. Кілька секунд він просто дивився. Потім повернувся і відчинив двері. Кішка не ворухнулася. Лише хвіст ледь здригнувся — нерішуче, ліниво, наче вона дала собі час подумати.
Він озирнувся.
— Ну… якщо хочеш — заходь.
Вона увійшла. Без паніки. Без озирання. Впевнено, ніби саме тут і була її кінцева зупинка.
Микола ніколи не тримав тварин. Не тому що не любив — він просто не вважав себе здатним на турботу. Турбота — це не лише їжа та миски, це відповідальність, участь, тепло. А в ньому, як йому здавалося, цього вже давно не лишилося. Він жив один, йому було тридцять шість. П’ятнадцять із них він провів на одному й тому ж металургійному комбінаті. Після розлучення з Оленою спілкування з людьми звелося до пари фраз на день — у магазині та в бухгалтерії. Все інше — мовчання, фон радіо, тьмяне світло лампи та лоток з їжею.
Він здавався. Мовчки. Не трагічно. Просто зникав — по краю, по трохи.
Кішка все змінила.
Спочатку вона просто була. Потім почала будити — м’яко ставала йому на груди, дивилася в очі. Мовчки. Так наполегливо, що він не витримував. Ішов на кухню, налив їй води, насипав корму. Поступово корм ставав дорожчим. Потім з’явилася миска з гумовими ніжками. Потім килимок.
А потім він почав із нею розмовляти.
Не «кис-кис», а по-справжньому. З інтонаціями, запитаннями, довгими паузами. Вона слухала. Сиділа поруч, ворушила вухами, кліпала в потрібний момент. І йому здавалося — розуміє. У її мовчанні не було байдужості. Там була — увага.
Він почав повертатися додому раніше. Вперше за роки почав готувати — борщ, макарони, смажив яєшню. Вмикав музику. Іноди читав вголос. Їй це подобалось. Лягала на підвіконня, хвіст обвивав лапи. Він відчував — тиша перестала тиснути. Квартира із бетонного сховища знову стала домом.
І одного разу він зловив себе на думці:
— Я живу. Не існую. Живу.
І все почалося з неї.
Минуло півроку. Весна. Вітер із вулиць ніс пил та свіжість. І раптом — вона зникла. Вийшла на свою звичну вечірню прогулянку… і не повернулася.
Спочатку він не злякався — мало що буває, коти. Потім занепокоївся. Потім — зневірився. Він обійшов увесь район. Заглядав під машини, стукав у під’їзди, ходив по дворах. Розклеював оголошення, дзвонив у притулки. Допитувався навіть у сусідів, з якими не вітався роками.
Нічого.
Тиша повернулася. Але вже інша. Лякаюча. Він знову почав запізнюватися. Не їв. Не вмикав музику. Лише сидів на кухні зі склянкою, вдивляючись у чорне вікно, де відбивався лише він сам. І все повернулося туди, звідки починалося. Порожнеча. Мовчання. Лише тепер він знав, як могло бути інакше. І від цього було вдвічі боляче.
Минуло більше двох тижнів.
Одного разу, повертаючись із роботи, він почув:
— Дядечку! Це не ваша?
Він обернувся. Дівчинка років десяти, у червоній куртці, тримала на руках когось брудного, обдертого, але… рідного. Він не помил— Так, — прошепотів він, коли вона заплющила очі від задоволення, і в цю мить зрозумів, що по-справжньому щасливий.
