Ще літом ця лавка у сквері на Львівській була шумною: школярі їли морозиво, сміялися, сперечалися про фільми та ігри. Восени сюди приходили будівельники у брудних помаранчевих жилетах — перекусити, обговорити, хто звільнився, хто одружився, хто втомився. А тепер — лютий. Сірий, льодяний, німий. На лавці — нікого. Лише Олеся. Загорнута в шарф, як у кокон, схована від усього світу.
Вітер зривав з дерев останні замерзлі листя, свистів у вухах, добирався до лопаток. Але вона не рухалася. Сиділа, втупившись у асфальт перед собою. Ніби там, під шарами солі та льоду, була відповідь. Сенс. Або хоча б перепочинок.
Поруч на лавці — пакет. Від йогурту. Сніданок, проковтнутий на автоматі, без смаку, без бажання. До прийому у лікаря залишалося сорок хвилин. Іти туди не хотілося. Повертатися додому — ще менше. Їй взагалі нікуди було йти. Вона просто хотіла сидіти. Щоб ніхто не торкався. Не питав. Не дивився.
Учора в поліклініці сказали: «Нічого серйозного. Невроз. Перевтома. Треба відпочити». Лікар говорив із звичною байдужістю. Медсестра шурхала паперами. А Олеся сиділа, кивала. Як завжди. Як вдома, як на роботі. І вийшла, не знаючи, куди тепер. Вона більше не відчувала себе всередині життя. Тільки ззовні. Ніби була по той бік скла, звідки видно, але доторкнутися не можна.
Щоранку прокидалася з грудкою в горлі й бажанням зникнути. Не померти. А саме — зникнути. Стати невидимою у натовпі, у вагоні метро, у довгих коридорах школи. Щоб ніхто не питав: «Де ти була?», «Чому не подзвонила?», «Чого ти така тиха?»
Вдома — підліток-син. Розмови зводилися до двох слів: «Поїв?» — «Угу». Чоловік — мовчить. Мовчить так, що між ними ніби стіна виросла. Сіра, глуха, непробивна. Навіть погляд не прослизне. Вони не сварилися. Просто — перестали. Ніби кохання видихалося, і на його місці залишилася порожнеча.
Робота — бухгалтерія у звичайній школі. Ніхто не чіпає. Начебто плюс. Але в цій тиші хотілося кричати. У голос. До хрипоти. До болю.
Поруч хтось сів на лавку. Дід. Не запитав. Просто присіп. Пом’ятий пуховик, в’язана шапка. У руках — стара газета, зім’ята, як рукавиці після зими. Він розгорнув її з бурчанням, ніби боровся з вітром. Прочистив горло:
— Протяг сьогодні. Аж до кісток.
Олеся ледве кивнула. Не дивлячись. Вітер був і справді льодяним — але справа була не в ньому.
Минуло ще кілька хвилин.
— А ви чого така… — він зробив павзу, — ніби не звідси?
Вона усміхнулася. Вперше за два дні.
— Я… звідси. Просто нема з ким говорити.
— Так, — кивнув він. — Розумію. Після дружини теж так було. Все навколо є, а нікого поряд нема. Потім начебто минуло. Сам не зрозумів — чи до пса звик, чи душа висохла. А може, навчився розмовляти сам із собою. На лавці — легше.
Олеся повернула голову.
— А скільки ви вже один?
— Років вісім. Спочатку рахував. Потім — перестав. Пам’ятаю лише її день народження. Свій вже ні.
Вона дивилася на нього. Звичайне обличчя. Зморшки біля очей. Погляд — теплий. Невибагливий. Живий. Як старий плед — простий, але рідний.
— А ви кого тут чекаєте?
Він посміхнувся злегка іронічно.
— Нікого. Тут стіни не тиснуть. А вдома — тиснуть. А тут… повітря, люди йдуть, хтось кота вигулює, хтось насіння гризе. Іногда от так сяде хтось. Побалакаємо. Або помовчимо. Це теж — розмова. Якщо вмієш мовчати.
Вони замовкли. Але вже не глухо. Просто — були поряд. Хвилин десять ніхто не рухався. Дерева скрипіли, хтось пробіг повз, у далині загавкав пес. Олеся відчула: усередині в неї — здригнулося. Не біль. Не полегшення. Просто — життя. Як крихітна тріщинка, непомітна, поки не доторкнешся. А тепер — ось вона, відчутна.
— Я подумала зараз, — сказала вона тихо, — іноді не потрібен лікар. Потрібен хтось. Просто хтось, хто посидить поруч. Хто не лізе з питаннями. Не вимагає пояснень. А просто — є.
Дід нічого не сказав. Він просто поклав газету на коліна. Розгладив її долонею, повільно. Ніби колихав. У його мовчанні було не байдужість — прийняття.
Вона так і не пішла на прийом. Сиділа. Аж до автобуса. Потім він підвівся, трохи вклонився і пішов. Не озираючись. Повільно, з легкою сутулістю. А вона залишилася.
Але вже інша.
Іноді все, що потрібно — це хтось. Не рідний. Не близький. Не на все життя. Просто хтось, хто сяде поруч і не дасть тобі зникнути у власній тиші. Хто помітить, не осудить, не задасть жодного «чому». Просто буде. Поруч.
Іноді цього — досить.
