**Хроніки одного життя**
Оксана Семенівна двічі намагалася піти від чоловіка. І обидва рази поверталася. Ради сина.
Вперше вона втекла до батьків, коли Тарас почав пити після народження Данилка. Не витримала його п’яних припадків — посеред ночі, притиснувши дитину до грудей, вийшла з хати. Тарас наздогнав її у дворі:
— Куди це ти?!
— Геть від тебе!
Мати, сільська медсестра, лише зітхнула:
— Оксанко, а чого ж ти очікувала, виходячи за водія? У них така «традиція» — інакше не буде.
Сказати було нічого. Вона сама обрала свою долю. Познайомились вони, як би дивно це не звучало, у бібліотеці. Оксана проходила там практику, а Тарас зайшов обміняти книжку.
— Вам щось легке? — спитала вона, дивлячись на його згрубілі руки.
— Щось про кохання, — усміхнувся він, зазираючи їй у душу.
Вона дала йому «Трьох товаришів». За кілька днів він знову прийшов — не за книжкою.
— Не дочитав… Може, у кіно сходимо?
І вона погодилася.
Була весна, в голові — рожеві мрії, в сердці — молодість. Вона закохалася. А за тих часів, якщо хочеш бути разом — іди до ЗАГСу. Так і сталося.
Весілля — скромне, майже без гостей. За місяць він уперше вдарив її — за те, що занадто довго розмовляла із сусідом. Потім, звісно, приніс волошки і промовив:
— Ти ж знаєш, я ревнивий.
— Це вибачення?
— Ні. Це попередження.
Вона мовчки опустила очі, поставила квіти у склянку. Синця під губою замазала пудрою. Пробачила.
Але коли народився малий і Тарас почав пити — пішла. Не витримала. Він потім півроку благав повернутися, клявся, що кине. І справді — тримався майже два роки. Але кожен стрес глушив горілкою, інакше не вмів.
Одного разу, після особливо жорстокої сварки, коли Тарас розбив вазу — не в неї, а поблизу — вона сіла на кухні і стала писати сестрі:
«Наталю, я більше не можу. Іду. Треба рятувати себе».
Зазирнула у дитячу. Данило спав, притиснувши іграшковий автобус — татовий подарунок. Він обожнював батька. І це було взаємно.
Оксана розірвала листа. Подумала: якщо піду — він пропаде. А син бачитиме, як батько деградує. Краще нехай ненавидить мене, ніж соромиться його.
Мабуть, Тарас відчув це. Став пити менше. Народився другий син — Богдан. Кілька років сім’я жила тихо, майже щасливо. Але запої поверталися. Після чергового він увірвався додому в напівбреді, і вона сказала:
— Я тебе більше не люблю. Не зможу. Ніколи.
— Ти при собі?
— Цілком. Але ми будемо жити разом. Ради дітей.
Кожного вечора вона перевіряла, чи сплять сини, клала на тумбочку важку книжку — про всяк випадок — і шепотіла собі: “Ще один день. Він не для мене. Він для них”.
Зміни відбувалися повільно. Але йшли роки, діти росли. Тарас затих, заспокоївся, майже не пив. Країна розвалювалася, магазини пустіли. Вони переїхали до Львова, молодший лиш пішов до школи.
Автобаза, де він працював, закрилася. У розпачі Тарас приніс додому пляшку і поставив на стіл.
— Ні, — різко сказала Оксана. — Або це, або діти.
— Відчепися.
— Я більше не відчіплюся, — схопила пляшку і вилила у раковину.
Він підняв руку, але не вдарив. Знав: якщо вдарить — втратить усе. Вона не відступить.
У 1995-му дали землю під забудову. Грошей не було, позичили у батьків.
— Побудуємо хату самі, — несподівано сказав він.
Вона не повірила. Але кожні вихідні їздили на ділянку: він місив бетон, вона носила цеглу. Якось посковзнулася і глибоко порізала коліно. Він підбіг:
— Дурна, нащо лізла?!
Але в голосі — справжній страх.
Хату вони збудували. Не відразу. Але збудували. Коли накрили дах, він приніс шампанське. Сиділи на балках, пили з пластикових стаканчиків.
— Гарно, так?
— Не віриться, — сказала вона.
Тверезим він став. Але кохання не повернулося.
— Мам, навіщо ти з ним живеш? — спитав одного разу дорослий Данило. — Ви ж чужі.
— Я обіцяла — у хворобі і у здоров’ї. І тому що вам був потрібний батько. Навіть такий. Коли в тебе будуть діти — зрозумієш.
Зараз їм обом за сімдесят.
Тарас возиться з онуками, і Оксана думає: якби я тоді пішла — він не вижив би. І цих дітей не було б на світі. Значить, усе було не дарма.
Вони живуть у хаті, яку збудували самі. У кожного своя кімната, свої фільми. Вона слухає класику, він дивиться «Суд присяжних». Новини дивляться разом. Тут — союз.
Дзвонять діти щодня. Онуки сміються з фоток у рамках. Нещодавно у гостях була п’ятирічна Софійка. Залізла бабі на коліна і спитала:
— А що таке кохання?
У дворі дід рівно та методично рубав дрова. Як усе, що робить останні— Воно різне, серденько, — промовила бабуся, дивлячись, як чоловік у кухні наливає чай, — але найголовніше те, що ти відчуваєш у серці.
