Це точно було не випадково
Оля летіла на дискотеку, наче на крилах.
Коротка джинсова спідниця, облягаючі легінси відтінку металу, білосніжні кеди, топик із зображенням моделі та високий хвіст, перехоплений масивною резинкою. Губи — рожева помада, очі — у райдужних тенях. Справжня зірка.
Усім було ясно: Оленка — диво. Вона й сама це знала. Гордість району. Вступила до університету у Львові — сама. Без зв’язків, без підтримки.
А от що там воркотіла тітка Марія?
— Тобі, Коваленко, до вишу як до Києва пішки! Технікум — і то на віру, якщо вітчим посприяє. А так — сміттєварики плачуть по тобі.
Ах, так. Вітчим. Справжній батько давно зник за обрієм. А вітчим… навряд чи буде бігати за «такою бездарністю».
Тітка Марія чекала, що дівчинка розплачеться. Та Оля підвелася, подивилася їй прямо в очі й спокійно, навідь викликаюче, кинула:
— Побачимо, хто ким стане.
Марія прищурилась і пообіцяла їй солодку помсту на іспиті. Та Оля здала. І вступила. Сама. Без «допомоги згори». Отак от.
— Дівчино, не бажаєте чистої та великої любові?
— З тобою? Петренко, ти там зовсім розум втратив?
— Олю, ти що. Як справи?
— Краще за всіх.
— Фігурка в тебе, ммм…
— Собі таку хочеш?
— Хочу.
— Приходь, я приодягну — будеш як огірок.
— Ой, лиха ж ти, Коваленко. А я, може, тебе кохаю.
— Геть, нечистик, бабуся мені хрест осиновий освятила — і від таких, як ти, і від нічних марів.
— Та чого так…
— А ось так. Про всяк випадок.
Вони йшли вечірньою вулицею, жартуючи. Молоді. Вільні. Незламні.
— Слухай, давай у понеділок завалимося до школи? — запропонував Петренко.
— Ти з глузду з’їхав? Навіщо?
— Уяви, як тітка Марія задихнеться, коли дізнається, що ти сама вступила. До універу.
Оля усміхнулася.
— Плювала я на неї. А ти як?
— Потужу літо, а потім — військо. Ти мене чекатимеш?
— А то. Сяду на лавку, у хустці, шкарпетки тобі в’язатиму. Кілометрів сто.
— Та іди ти…
— Ну.
— Ооо, дивись, це ж Наталка! Вона ж у ПТУ пішла?
— Угу. Кожному своє. Гаразд, Вовку, я пішла. Он мої дівчата. А ти з Наталкою мутиш?
— Та ні, ну… так, тусуюсь.
— Вона гарна. Вона дочекається. А я — ні.
— То я для тебе взагалі не варіант?
— Ні. — Сказала чітко. І пішла.
Навчання Олі давалося легко. Не тому що було просто — просто вона не скаржилася.
— Як ти все встигаєш? — питала сусідка.
— Що?
— Ну, і в кіно, і на дискотеки, і навчання у тебе…
— Не знаю, — знизала плечима Оля. — Я просто живу. Не ною. З хлопцями стараюся не зв’язуватися. Навчання — моє майбутнє. А гуляти? Коли, як не зараз?
— А я заміж хочу. За багатого.
— А я — ні.
З Сашком Оля познайомилася на дискотеці. Він був занадто нав’язливий — Оля втекла. Але наступного дня він прийшов до гуртожитку. З квітами, з шоколадками. Вона — дверима перед носом. Він — з кіно та квітами. Вона — знову мимо.
Дівчина вже нервово посмикувала оком від його уваги. Майже ненавиділа. А тут ще Петренко листи з армії шле. Нудьгує. Та не про службу, а про почуття пише.
А вона ж знає цього Петренка — як до чотирнадцяти у коричневих колготках під спортивками бігав… Як бабуся його до знахарки тягала — від енурезу лічитися.
Сашко їздив на байку, вичікував її, немов у кіно. А потім… потім він впав. На її очах. І вона, не роздумуючи, кинулася до нього. Не тому що Сашко. А тому що людина.
І чомусь… погодилася на побачення.
Півроку вони зустрічалися. Не метелики. Не кохання. Але якось… поруч. Він став рідним.
Потім лист від Петренка: образи, звинувачення, брудні слова. Хтось підказав. Та вона й не ховалася.
З Сашком було простіше. Він був поруч. Надійний. З ним можна було мріяти. Про весілля. Про майбутнє.
— Таланить тобі, Олю, — сказала сусідка.
— У чому?
— Та з Сашком. Ти ж не знаєш, хто він?
— Тобто?
— Тато у нього — велика шишка. Байк купив. Тепер — машину. Він один у батьків. Багаті. У віці.
— І?
— Кажуть… у нього вже наречена є. Ліза. Батьки хочуть бізнес звести.
Ввечері Оля запитала у Сашка. Він занервував.
— Це все батько. Я проти. Ліза мені не потрібна. У мене є ти. Поїдемо.
— На вихідні я поїду до батьків.
— Гаразд… — і їй здалося, він зітхнув з полегшенням.
Коли вона повернулася — щось було не так. Дівчата дивилися дивно. Хлопці — з посмішкою.
— Що коїться?
— Сядь… Олю… Сашко… Він…
— Що?
— Він одружився.
Ні тремтіння. Ні сльозини. Усередині — обвал. Але зовні — камінь.— Значить, тепер я завжди буду тільки для себе та свого синка.
