Автобус зупинився на перехресті в серці українського містечка, коли Тарас побачив її губи. Дівчина струшувала з рукава пухнастик кульбаби. Цей легкий рух губ, ніби поцілунок вітру, вдарив його, як промінь сонця в темній кімнаті:
— Ти будеш моєю дружиною, — випалив він незнайомці, не розуміючи, чому в її карих очах раптом відобразилося все його життя.
Вона повільно обернулася, її погляд був не наляканим, а холодним, наче вона оцінювала не людину, а тріснутий холст:
— Ви божевільний.
— Я буду найкращим чоловіком. Погоджуйся.
Вона розсміялася, показавши трохи нерівні зуби:
— Чому б і ні? Я вас не знаю.
— Тоді давай познайомимося. Зустрінемося ще раз, — він театрально вклонився, не даючи їй заперечити. — Тарас, інженер з великими планами. Приємно познайомитися.
— Соломія, — відповіла вона, наче уві сні. — Художниця. Може, знаменита, а може, і ні.
— Ідеальна пара: технар і мрійниця, — усміхнувся він. — Будемо доповнювати одне одного.
— Ні, дякую, — різко сказала вона. — Я й так ціла.
— Ось за це я тебе й полюбив, — Тарас відчув, як серце забилося швидше. — Чекаю на тебе завтра о восьмій біля фонтану в парку. Обіцяю вечір, якого ти не забудеш.
Соломії він не сподобався. Іти вона не збиралася. Але вранці, хизуючись перед подругою, розповіла, як незнайомець запропонував їй вийти заміж, обіцяючи вічне кохання.
— І ти відмовила? — здивувалася подруга. — Та ти що! Треба користуватися, коли хтось закохується з першого погляду. Може, він заможний! Погуляла б за його рахунок.
— Він чекає мене сьогодні, — знизала плечима Соломія. — Хочеш, підемо разом? Перевіримо, наскільки він щедрий. Самотужки я не витримаю, нудний він.
— Ну звичайно, йдемо!
Одного вечора справа не обмежилася. Тарас прилип до них, як тінь. Не шкодував ні грошей, ні часу на двох студенток художнього училища. Знав, чого хочуть молоді дівчата: квитки в кіно, затишні кав’ярні, дорогі фарби, якісні пензлі. Він, інженер із десятирічним стажем, працював у компанії, пов’язаній з новими технологіями, і міг собі це дозволити.
Соломія не приховувала байдужості. Відкрито говорила, що зустрічається з ним від нудьги, поки не знайде справжнє кохання. В когось іншого. Коротше, робила йому послугу.
Тарас дивився на неї, як на капризну дитину, і після кожної зустрічі повторював:
— Ти будеш моєю дружиною.
Вона сміялася у відповідь. Хто захоче дружину, яка дивиться на інших? Але Тарас не відступав. Він не залицявся — він брав її в облогу.
Зустрічав після занять, водив на виставки, дарував прикраси, запам’ятовував її стиль. Вираховував її залицяльників і «усував» їх (одному «випадково» вдарили у підворітті). Дзвонив її матері: «Ваша донька заслуговує кращого, ніж ці хлопці».
Соломія злилася, кричала, що вона не його власність і що на дворі ХХІ століття. Назло зустрічалася з однолітками. Один хлопець із її курсу їй подобався, але був бідний. Студент-філолог із заможної родини дивився на неї зверхньо. Музикант із сусіднього будинку кохав палко, але за тиждень уже бігав за іншою.
Після кожного розчарування Тарас з’являвся, як привид:
— Я ж казав, вони не для тебе.
Матір швидко перейшла на його бік. Коли Соломія бунтувала і рвала зв’язки, зітхала: «Даремно ти спиняєшся. Шлюб — не про пристрасть. Він тебе любить, а з таким чоловіком не пропадеш».
— Сьогодні джаз, — подавав він квитки в клуб, коли вона збиралася на побачення з черговим шанувальником.
— Він тебе не вартий, — говорив він через тиждень, коли той хлопець зник із її життя.
Соломія не запитувала, як він це влаштовував. У глибині душі її вражала його одержимість — як у старому романі, де героїня варта того, щоб за неї боротися.
— Виходь за мене, — сказав він у сотний раз, подаючи гілку цвітучої бузку, її улюбленого. — Мені виділили ділянку, збудуємо будинок, у тебе буде майстерня.
— Я не кохаю тебе, — видихнула вона. — Не можу. Вибач.
— Ти ще не спробувала. Я стану таким, щоб ти покохала.
Вона раптом відчула втому — не від нього, а від себе. Від пошуків того, кого, як почала підозрювати до своїх двадцяти шести, просто не існує. Всі «варіанти» розсипалися, як пісок. Може, мати права, і час здатися?
— Гаразд, — сказала вона. Його обличчя спалахнуло радістю, ніби він побачив світло в кінці тунелю.
Він був ідеальним чоловіком. Дарував квіти, ніколи не докоряв, будував полиці, ремонтував будинок за її ескізами, носив її на руках перед гостями. Але спальня стала обов’язком («Іди до мене, кохана, яВона прокинулася серед ночі, коли його руки обійняли її в темряві, і зрозуміла: бігти вже нікуди.
