Ось така історія…
Тетяна Михайлівна, як завжди, намазувала масло на свіжий хліб. Тихий суботній ранок, за вікном ще блакитніло небо, а в кімнаті пахло кавою. Чоловік — Дмитро — сидів за столом, задумливо пив із улюбленої чашки. І раптом — різкий дзвінок телефону.
— Хто це так рано? — пробурмотіла Тетяна, витираючи руки о серветку.
Дмитро простягнувся до трубки.
— Алло? Так, слухаю…
Тетяна помітила, як з його обличчя зникла звична спокійна вираз. Шкіра зблідла, очі стали скляними. Рука з чашкою тремтіла.
— Що сталося? — без голосу спитала вона.
Дмитро повільно повернувся до неї:
— Оля… Автомобіль… Її більше немає…
Шматок хліба випав з рук Тетяни й упав на підлогу — маслом униз.
**Коли пологи — самотність**
Згадалося, як чотирнадцять років тому Оля народжувала сама. Без підтримки, без руки, яку можна стиснути під час схваток.
Брат метушився під вікнами пологового, але всередину його не пустили — “не положено”. Мати Олю не пробачила за ранню вагітність і не підходила до телефону.
Батько дитини — студент із паралельного курсу — зник через місяць після того, як дізнався новину. Пішов додому й більше не з’являвся.
Тієї серпневої ночі Оля кричала від болю й страху. Коли новонародженого хлопчика поклали їй на груди, вона плакала — від радості, відчаю та страху перед майбутнім.
Їй було всього вісімнадцять. Вона була сама. І світ здавався таким колючим, як дріт.
**Телефонний дзвінок, що змінив усе**
З того дня минуло чотирнадцять років. А сьогодні вранці — дзвінок. І слова, яких Тетяна боялася все життя:
— Олечка… Її більше немає…
У коридорі почулися легкі кроки — їхня семирічна донька Марійка збиралася до школи.
— Мам, а де мій пенал з метеликами?
Тетяна автоматично витерла руки о фартух, намагаючись говорити звично:
— На письмовому столі, подивись.
А Дмитро все так само сидів, не рухаючись, з застиглим на обличчі болем.
— Вона була з кимось… їхали вночі… веселилися… — глухо вимовив він. — А тепер Іванко сам. Зовсім сам…
Іванко — син Олі. Їхній племінник. Йому чотирнадцять. І тепер — сирота.
**Хлопчик з рюкзаком і коробкою**
День минув, як у тумані. Марійку відвели до школи, сказавши, що тітка захворіла. Проводи були короткими — людей прийшло небагато.
Тетяна найбільше запам’ятала обличчя Іванка — худе, змарніле, з чорними колами під очима. Він стояв осторонь, не підпускаючи до себе нікого. Навіть Дмитра.
— Ми мусимо його забрати, — сказав Дмитро. — Він тепер наш.
Тетяна мовчки кивнула. Що тут обговорювати? Куди йому — у дитбудинок?
Наступного дня Іванко прийшов. З рюкзаком і коробкою. Зупинився на порозі їхньої квартири, насторожено озираючись.
— Заходь, влаштуйся, — Тетяна спробувала посміхнутися. — Кімната твоя. Їсти хочеш?
— Ні, — буркнув він і сховався за дверима.
Двері замкнулися глухо, відрізавши його від світу.
А далі — мовчання. Холод. Відчуженість.
Він з’являвся лише на обід і вечерю. Їв мовчки, не дивлячись у вічі. На запитання відповідав односкладово.
У школі — проблеми. Прогули, грубість. Вчителі скаржилися.
— Ваню, може, поговоримо? — якось запропонувала Тетяна. — Може, потрібна допомога?
— Не лізьте до мене! — спалахнув він. — Вам усе одно!
Марійка почала боятися двоюрідного брата. Він її не чіпав, але й не помічав. А іноді кидав такі погляди, що дівчинка здригалася.
— Він знущається, — якось поскаржилася вона. — Говорить, що я дурна і маленька.
Дмитро намагався говорити з Іванком, але той мовчав, втупившись у стіну.
Напруга зростала. Тетяна почала лякатися кожного скрипу в квартирі. Дмитро нервував. Марійка затихла.
А потім — новий дзвінок.
— Це школа… Іванко влаштував скандал. Нас викликають.
**Спалах, який відкрив правду**
У директора — напруга. Молода вчителька, дві обурені матері, заплакана Марійка в кутку.
— Ваш хлопець чіплявся до першокласників, — похмуро заявила директор. — Один з них отримав травму.
— Я їх не чіпав! — відірвався Іванко. — Пару разів відштовхнув, і все!
— Мовчи! — Дмитро ледве стримував лють.
Одна з майже не кричала:
— Моєму синові боляче! Йому немає міс— А Іванко просто не міг дивитися, як вони знущаються над Марійкою.
