Десь жив він самотній.
Хата його стояла осторонь села — за пагорбом, де колись пролягала вулиця з кумедною назвою — Пупок. Сім хат, розташованих півколом, немов сонливі вартові.
Коли почався той селянський вихід — коли люди потягнули до міст, кидаючи землю, забуваючи коріння — вулиця спорожніла. Хати розвалили, розібрали на дрова, згнили… Лише одна вціліла.
Одна. Як вирваний зуб у роті сторічної баби.
Там і жив останні сім років Іван Іванович.
Хоча… якщо точно — не зовсім сам. Поряд був Гарбуз. Пес, чорний з білими плямами, коротконогий, з куцим хвостом, трикутними вухами й вугільними очима. Розумів усе, але не говорив. Справжній друг. Справжня людина. Тільки в шкурі пса.
У місті в Івана була родина. Дружина — чужа, холодна. Слів на місяць ледь вистачало. Доросла донька, яка колись трималася за батька — без нього й кроку не робила, тепер — зникла з його життя, наче по щелчку. Народився онук, але він дізнався про це не від доньки, а від випадкової сусідки.
Коли серце прихопило — серйозно — лікар лише рукою махнув:
— Вам би тиші, природи. Є таке місце? Хочете — санаторій пораджу.
Іван подумав про батьківську хату. Відповідь була простою:
— Є таке місце. Там — усе моє.
Дружині сказав — формально. Вона лише пальцем до скроні доторкнулась: мов, зовсім з’їхав з глузду.
Він не сперечався. Поїхав сам.
Косив бур’ян. Покрив дах новим. Відновив ґанок. Складав піч — запросив старого знайомого, з яким у дитинстві кропиву рубали, немов розбійники. Хата оживала. Хата дихала.
Навіть чулося, як десь у кутку клекоче мати, а батько важко, але схвально покхкчує.
Побілив піч, пофарбував ґанок у вишневий. Поставив різьблені перила. Краса.
Пережив зиму. Відігрів душу. Ні дружина, ні донька — ні дзвінка, ні листа. Лише навесні хтось підкинув Гарбуза. Відтоді — удвох.
Влітку — простір. Вранці — у ліс. Іван із кошиком, Гарбуз — поруч. Розмовляють без слів, думками. Іван, як бабуся вчила, з лісом вітається: уклін, дозволу просить. Так і вчили: слова у пустоту не кидай, вітер рознесе — совість не наздоженеш.
Мовчазним був Іван. Тому, мабуть, і не склалося в родині — занадто тихий, занадто чесний.
І все б ішло так далі. Але одного дня в село прийшли… інші.
Приїхали. На дорогих авто, з паперами, з планами. Його ділянка — найкраща. Видова.
Хата заважала. Одна-єдина.
— Іван Григоровичу, ну зрозумійте. Ми вам і квартиру дамо, і компенсацію. У місті, все цивілізовано. — Усміхнений, з олійним голосом, ляскає по плечу.
Іван зіпхнув його руку. Погляд його став гострим:
— Це хата моїх предків. Тут я народився. Тут і вмру. Це — моє місце сили.
— Ну… як хочете, — усмішка зникла з обличчя — тоді через суд.
Суд. Папери. Вирок. Хата — під знесення.
Іван мовчав. Але очі… стали іншими. Не злими. Не зламаними. Ніби з іншого часу. Де трава по пояс, борщ у чугунку, а батько колє дрова…
Одного ранку біля хати заревів трактор. За кермом — місцевий хлопчина. Молодий.
Іван вийшов. Без злості. Без слів. Сів на лавку. Гарбуза не було видно.
— Дядьку Ване, пробачте… наказ… — хлопець тремтів усім тілом.
Іван подивився на нього.
— Роби, сину. Робота в тебе така. Тільки знай: під ґанком пес мій, Гарбуз, той, що тебе з проломка витягнув, пам’ятаєш? П’ять років тому. Спочатку його — потім і мене. Я ж у хату піду.
Хлопець бліднув з кожною секундою. Потім заглушив мотор і поїхав.
За два дні до хати почали підходити люди. Місцеві. Хто з віДерев’яна калитка скрипнула, і в повітрі повільно закрутилися золоті листки, наче загублені письмена старого життя.
