Дмитро вийшов на ґанок батьківської хати, вдихнув тепле вечірнє повітря села й сів на стару лавку, яка скрипіла під ним, як і колись у дитинстві. За кілька хвилин до хати неспішно підійшов Олег. Він був тим самим другом, з яким Дмитро виріс пліч-о-пліч, але багато років тому щось пішло не так…
— Ну що, як життя? — спитав Олег, по-чоловічому плеснувши Дмитра по плечу.
— Та нічого, — кивнув той. — Працюю, квартиру в місті купив.
— Круто, — схвально кивнув Олег. — Ти завжди був розумним. Не те, що я…
— Та годі! — усміхнувся Дмитро. — Батьки мені все розповіли, кажуть, у тебе найкраща хата в селі. Сусіди з тебе приклад беруть.
— У тебе теж непогано — квартира є. Купив не гірше, ніж я збудував.
Вони засміялися. А потім — немов за старою звичкою — пішли до Олега додому. Дістали хліб, яйця, ковбасу. Поставили пляшку горилки. Налили по чарці, поморщилися обидва — п’ють рідко.
І раптом Олег промовив:
— Слухай… А Оксана… Ти знаєш?
Дмитро насторожився:
— Що?
— Заміж вона вийшла. За одного… із сусіднього села. У нашій школі тепер викладає.
— Оксана? — перепитав Дмитро, і в грудях у нього щось стиснуло. — Не знав…
— Я теж спочатку не повірив. Думав, відпустить… А три дні на комбайні сидів — не відпустило. Розумієш?
Він знову налив. Вони випили, а потім сиділи мовчки, дивлячись кожен у свою чашку чаю.
Раптом обоє підняли погляд і голосно розсміялися — так, як сміялися в дитинстві. До сліз, до ікавки.
— Ось і вийшло, — витер сльози Олег. — Скільки років через неї… а воно так повернулося.
— Так, — кивнув Дмитро. — Турнір влаштували. Хто крутіший, хто довше, хто голосніше. А вона — раз, і пішла у закат із іншим.
— Молодець вона, — несподівано сказав Олег. — Вибрала по-своєму. А ми ж старалися…
— Ну так, — задумливо відгукнувся Дмитро. — Але ж, по суті, не дарма. Ти хату збудував, я в лікарні відділком керую. Ми обидва тепер варті чогось.
— Ось саме! — пожвавів Олег. — Нам по двадцять дев’ять. Життя тільки починається!
— А ти ж перший почав, — нагадав Дмитро.
— Може, і так. Але ти продовжив. Розумник, зараза.
— Значить, я був не менш дурним. Ми обоє були, — усміхнувся Дмитро.
— А пам’ятаєш, як після школи вона сиділа на лавці і дивилася на нас обох однаково? Ні тобі, ні мені — нікому.
Вони знову замовкли. Згадували.
З Олегом Дмитро познайомився з пологового будинку — народилися майже в один день. Зростали поруч, жили за тином. Разом грали, в одній школі вчилися, за однією партою сиділи. До дев’ятого класу були нерозлучні.
А потім у класі з’явилася Оксана.
Вона ніби виросла за літо. З пацанки на велосипеді перетворилася на струнку дівчину з довгою русою косою. І все змінилося. Друзі стали суперниками.
Олег тяжів до техніки, возився з батьковим трактором. Дмитро — до книжок і тварин. Один ішов на комбайн, другий — у біокабінет.
Оксана ж дивилася на обох тим самим поглядом, від якого серце вискакувало з грудей.
Після школи Дмитро поїхав у місто вчитися, а Олега взяли у бригаду. Оксана вступила заочно і з’являлася то в одного, то в іншого. Вона приносила новини: хто заробив більше, хто отримав підвищену стипендію. Але ні з ким так і не зблизилася.
Навіть армія не примирила друзів. Вони стали чоловіками, кожен на своєму шляху. Олег збудував хату, купив першу в селі машину. Дмитро став лікарем, захистив дисертацію. Але при всьому цьому — обидва були холостими. Обоє — все ще самотніми. Все ще тримали в серці спогад про ту дівчину з русою косою.
І ось, сидять зараз на кухні, втомлені, із помарнілими від часу очима — і сміються. Гірко і світло.
— А добре, що вона вийшла заміж, — сказав нарешті Дмитро. — Чесно. Може, він її справді любить.
— Може… — тихо відповів Олег. — Сподіваюся, що любить. Бо інакше… Даремно все.
Вони помовчали. Потім Олег плеснув по столу:
— Знаєш що? А давай відсвяткуємо. За неї. За нас. За те, що життя триває.
— Ага, — усміхнувся Дмитро. — За те, що ми все ще поруч. І не вороги.
Олег налив по останній.
— За Оксану.
— За Оксану.
Скло дзенькнуло. А за вікном вечір змінявся ніччю. Над старою лавкою схилилися два силуети — вже не хлопці, але й не старці. Просто двоє, кого життя звело одного разу і вже не розвело.
А Оксана… Що ж, хай буде щаслива. Вона того варта.
