Олег вийшов на ґанок батьківської хати, вдихнув тепле вечірнє повітря села і сів на старій лавці, яка заскрипіла під ним, як і колись у дитинстві. За кілька хвилин до хати підійшов Михайло. Він був тим самим другом, з яким Олег виріс пліч-о-пліч, але багато років тому щось пішло не так…
— Ну що, як життя? — спитав Михайло, по-чоловічому ляскнувши Олега по плечу.
— Та нічого, — кивнув той. — Працюю, квартиру у місті купив.
— Круто, — схвально кивнув Михайло. — Ти завжди розумним був. Не те, що я…
— Та годі! — усміхнувся Олег. — Батьки мені розповіли, мовляв, у тебе найкраща хата в селі. Кажуть, сусіди з тебе приклад беруть.
— У тебе теж непогано — квартира є. Купив не гірше, ніж я збудував.
Вони засміялися. А потім — наче зі старої звички — пішли до Михайла. Дістали хліб, яйця, ковбасу. Поставили пляшку горілки. Налили по чарці, обидва скривилися — рідко п’ють.
І раптом Михайло промовив:
— Слухай… А Олена-то… Ти знаєш?
Олег насторожився:
— Що?
— Заміж вийшла. За одного… із сусіднього села. У нашій школі тепер вчить.
— Олена? — перепитав Олег, і в грудях у нього щось стиснуло. — Не знав…
— Я теж спочатку не повірив. Думав, відпустить… Але три дні на комбайні пропрацював — не відпустило. Розумієш?
Він знову налив. Випили, а потім сиділи мовчки, дивлячись кожен у свою чашку чаю.
Раптом обоє підвели очі й голосно розсміялися — так, як сміялися в дитинстві. До сліз, до гикавки.
— Ось так воно вийшло, — витер сльози Михайло. — Скільки років через неї… а тепер ось як повернулося.
— Так, — кивнув Олег. — Турнір влаштували. Хто крутіший, хто витрималіший, хто сміливіший. А вона — раз, і пішла у закат із іншим.
— Молодець вона, — несподівано сказав Михайло. — Вибрала по-своєму. А ми ж старання докладали…
— Ну так, — замислено відгукнувся Олег. — Але ж, по суті, не дарма старалися. Ти хату збудував, я в лікарні відділенням керую. Ми обоє чогось варті тепер.
— Ось саме так! — підбадьорився Михайло. — Нам по двадцять дев’ять. Життя тільки починається!
— А ти ж перший почав, — нагадав Олег.
— Може й так. Але ти продовжив. Розумник, зараза.
— Значить, і я був не менш дурний. Обоє були, — усміхнувся Олег.
— А пам’ятаєш, як після школи вона сиділа на лавці й дивилася на нас обох однаково? Ні тобі, ні мені — нікому.
Вони знову замовкли. Згадували.
З Михайлом Олег був знайомий ще з пологу — народилися майже в один день. Зростали поруч, жили через тин. Разом грали, в одній школі вчилися, за однією партою сиділи. До дев’ятого класу були нерозлучні.
А потім у класі з’явилася Олена.
Вона наче виросла за літо. З дівчинки на велосипеді перетворилася на струнку дівчину з довгою білявою косою. І все змінилося. Друзі стали суперниками.
Михайло тяжів до техніки, возився з батьковим трактором. Олег — до книжок і тварин. Один пішов на комбайн, другий — у біокабінет.
Олена ж дивилася на обох тим самим поглядом, від якого серце вискакувало з грудей.
Після школи Олег поїхав у місто вчитися, а Михайла взяли у бригаду. Олена вступила на заочне і з’являлася то в одного, то в іншого. Вона приносила новини: хто заробив більше, хто отримав підвищену стипендію. Але ні з ким так і не зблизилася.
Навіть армія не примирила друзів. Вони стали чоловіками, кожен на своєму шляху. Михайло збудував хату, купив першу в селі машину. Олег став лікарем, захистив дисертацію. Але при всьому цьому — обоє були неодруженими. Обоє — все ще самотні. Все ще тримали в душі спогад про ту дівчину з білявою косою.
І ось сидять зараз на кухні, втомлені, із потьмянілими від часу очима — і сміються. Гірко і світло.
— А добре, що вона заміж вийшла, — сказав нарешті Олег. — Чесно. Може, він її справді кохає.
— Може… — тихо відповів Михайло. — Сподіваюся, що кохає. Інакше… Даремно все.
Помовчали. Потім Михайло ляснув по столу:
— Знаєш що? Давай відсвяткуємо. За неї. За нас. За те, що життя триває.
— Ага, — усміхнувся Олег. — За те, що ми все ще поруч. І не вороги.
Михайло налив по останній.
— За Олену.
— За Олену.
Склянки дзенькнули. А за вікном вечір змінювався ніччю. Над старою лавкою схилилися два силуети — вже не хлопці, але й не старці. Просто двоє, кого життя звело одного разу і вже не розвело.
А Олена… Що ж, хай буде щасливою. Вона того варта.
