«Якщо ти не дозволиш моїй матері жити з нами — я подам на розлучення»: і він подав…
Чоловік, який клянеться тобі у вічній любові, може в одну мить стати чужим. Особливо тоді, коли ти стоїш перед вибором — врятувати сім’ю чи себе від повного знищення. Я пройшла через це.
Коли ми з Андрієм одружилися, у нас не було свого житла. Жили разом із його батьками. Двокімнатна квартира у Львові — тісно, але можна терпіти. Поки одного дня його вітчим не повернувся додому і не застав тещу — свою дружину — з коханцем. Молодий, нахабний, із заявами про «порятунок душі». Він нашіптав їй про нові горизонти й «золоті гори», але поставив умову:
— Продавай квартиру. Переїжджаймо до Києва. Там почнемо все з нуля.
Ми намагалися відвернути Людмилу Олексіївну:
— Він вас обдурить. Залишитеся без даху над головою.
Але вона лише відмахнулася:
— Ви просто заздрите моєму щастю. Не лізьте у чужі справи.
Через тиждень ми з немовлям опинилися на вулиці. Квартиру продали, нас — виставили. Чоловік працював на двох роботах, я сиділа у декреті та вночі писала дипломні роботи на замовлення. Ледве витягували оренду, але вірили — заради майбутнього.
Збиралися брати іпотеку, та доля раптом подарувала шанс: померла моя тітка, сама, без дітей. У заповіті — мені квартира у Харкові. Простора, світла, з вікнами у двір. За гроші, що збирали на перший внесок, зробили ремонт. Вперше за довгий час я змогла вільно зітхнути.
Але спокій тривав недовго.
Одного вечора, коли я мила посуд після вечері, у двері постукали. На порозі стояла Людмила Олексіївна. Обличчя розпухле від сліз, очі — як у побитої собаки.
— Донечко… сину… він мене вигнав… Усе, що мало, пропало. Залишилася з однією торбою. Допоможіть…
Ми з Андрієм переглянулися. Я бачила, як його обличчя пом’якшало. Він узяв матір за плечі, посадив на кухні, налив чаю. А я стояла й нічого не відчувала — лише тупий, дзвінкий біль. Адже ми попереджали її, благали не робити дурниць. А вона не тільки не послухала — вона викинула нас із немовлям, коли ще все можна було виправити.
Андрій подивився на мене:
— Вона сама не впорається. Ми не можемо кинути її. Це моя мати.
Я стиснула губи:
— Вона викинула нас, немов сміття. А тепер ти пропонуєш поселити її з нами? У цій квартирі? Де ми нарешті почали дихати?
Людмила Олексіївна не мовчала:
— Сину, я не можу жити на вулиці… Допоможи… Я все зрозуміла, більше так не буде…
І тоді він сказав те, що розрізало моє серце:
— Якщо ти не погодишся, щоб мама жила з нами — я розлучуся з тобою.
Мені здалося, що я осліпла. У вухах зашуміло. Серце впало десь у безодню. Але я залишилася спокійною. Кажуть, перед смертю душі мовчать.
— Гаразд, — відповіла я. — Це твій вибір. Але залиш ключі. Тут житиме лише той, хто мене поважає.
Через тиждень він подЧерез рік він повернувся з вибаченнями, але я вже навчилася жити без нього — бо справжнє щастя починається там, де закінчується компроміс із власною гідністю.
