**Щоденник**
У маленькому містечку над річкою, де старі липи шепотілися з вітром, Ганна готувала холодець. Запах спецій наповнював кухню, а за вікном догорял захід сонця. Раптом тишу розірвав дзвінок телефону. Це був її онук Богдан.
– Бабусю, привіт! Ви з дідусем не проти, якщо я завтра завітаю? Тільки я не сам, – у його голосі лунала загадка, ніби він приховував таємницю, від якої в Ганни защеміло в грудях.
– Звісно, заходь! А з ким? – у її тоні переплелися цікавість і легке хвилювання.
– Це сюрприз, – лукаво відповів він і поклав трубку.
Наступного дня в двері постукали. Ганна, витираючи руки об фартух, поспішила відчинити. На порозі стояв Богдан, а поруч – незнайома дівчина з сором’язливою усмішкою.
– Бабусю, це Настя, – представив її онук, і в його очах мигнув вогонь. Ганна, почувши ім’я, завмерла, наче час зупинився.
Зазвичай після школи до Ганни та її чоловіка Тараса забігали онуки. Старша Оля, ледь переступивши поріг, неслася до діда:
– Діду, з геометрією кінець! Допоможеш?
Тарас, відклавши газету, усміхався:
– Ну, що там за кінець? Бери зошит, будемо розбирати. Це ж легко, дивись: ось тут формула, ось тут переносимо… Ну, що скажеш? Як розв’язати? – Він дивився на внучку з гордістю. – Молодець, Олю, сама все змогла! А казала – складно. Розумниця моя, та ще й красуня!
Тарас милувався Олею – до чого ж вона схожа на Ганну в молодості! Ті самі вперті іскорки в очах, той же порив до мети, навіть коли сили на межі. Щоки палають, а усмішка – як у Ганни в ті дні, коли вони тільки починали зустрічатися.
– Ну що, у шашки зіграємо? – підморгнув Тарас.
– Діду, я ж минулого разу програла, – засумнівалася Оля.
– І що? Програла – і більше не грати? Ну, добре, не будемо, – хитренько прищурився він.
– Ні, давай! Де шашки? – Оля вже розкладала дошку. – Обирай, діду! Ага, мої чорні! Сьогодні я тебе зроблю, а потім на гітарі зіграємо, домовились?
А молодший онук, Богдан, завжди біг до Ганни. Тараса він трохи боявся – дід був суворий, але справедливий.
– Бабу, допоможи з українською, а то знову нерозбірливо написав, четвірку вліпили, – шепотів Богдан, опускаючи очі. – Діду не кажи, я виправлю, добре? А що на вечерю? Борщ? Обожнюю! Бабу, дивись, як я пишу, тоді точно акуратно вийде.
Ганна, сівши поруч, спостерігала, як Богдан старанно виводить букви. Онук був копією Тараса – той самий швидкий погляд, та сама хватка. Ще в п’ять років Богдан рахував до ста, додавав і віднімав, як дорослий.
– Бабу, дивись, вийшло! – Богдан підняв зошит. – Чисто, гарно! Це ти допомогла! – Він обійняв її. – А знаєш, чому я сам прийшов? Хотів сюрприз зробити – купив пампушки з вишнею для всіх! Тато на обід дав грошей, а я заощадив.
– Ох ти, мій хороший! Клич діда з Олею, будемо вечеряти, а потім чай з твоїми пампушками.
– Почекай, бабу, ще секрет є, – Богдан підсунувся ближче і прошепотів: – Мені подобається одна дівчинка з класу, Настя. Хочу подарувати їй духи, про них мріє. Вже збираю по трохи.
– Серйозно, коханий? А Настя з тобою дружить?
– Ні, бабу, я ж ще малий, – зітхнув він.
– Вона старша? Ви ж однокласники.
– Ні, я старший, мені десять, а їй дев’ять з половиною. Але вона вища за мене, бабу, навіть дуже. Якщо подарую їй духи, може, вона в мене закохається?
Ганна посміхнулася:
– Звісно, закохається! Ти ж який хлопець! А зростом діло наживне, ти ж у баскетболі тренуєшся. Ми з дідом на духи для Насті додамо, не хвилюйся. А тепер клич усіх до столу!
Час минав невблаганно. Оля закінчила школу і поїхала вчитися в інше місто. Богдан уже у випускному класі, весь у спрІ коли всі зібралися за великим столом, ніби в старих казках, Ганна зрозуміла, що щастя – це не минуле, а те, що триває в їхніх онуках, їхніх сміхах і вірності тим самим ідеалам, які колись об’єднали її з Тарасом.
