Ось і відходить осінь. Не поспішаючи, прощається зі Львовом, кидаючи під ноги килими з червоних та жовтих листків, прони́заних холодним сонцем. Повітря стало прозорим, дзвінким — вже пахне зимою. Гілки дерев оголилися, але де-не-де ще тримаються останні бійці — вперті листки, ніби не хочуть здаватися до останнього.
— Відцвіли жовтюхи та дубки, — думала Оксана, йдучи до свого квіткового магазину. — Останні вартові осінньої краси.
Жовтюхами вона з дитинства називала айстри, дубками — хризантеми. Квіти були її любов’ю, її суттю, її подихом. Коли інші дівчата гралися ляльками, вона складала букети, розкладала пелюстки, малювала вінки. Її мрія збулася — вона відкрила свій магазинчик, і тепер кожен ранок починався з аромату троянд, барв гербер та свіжості евкаліпту.
— Квіти — це не просто бізнес. Це життя. Це я сама, — казала вона подругам.
Оксана жила у Львові, у тихому районі біля старого парку. Їй було тридцять дев’ять. Жила з дочкою Марічкою — одинадцятикласницею, розумною, мрійливою та з твердим наміром вступити до університету.
З чоловіком прожили всього три роки. Він не пішов до іншої жінки — він пішов до мами. Просто. Спокійно, ніби й не було тих трьох років. Він не терпів квітів. Називав їх «віниками», бурчав, що «усі підвіконня заставлені». А Оксана не могла без квітів — їй треба було бачити життя, чути запах, відчувати тепло пелюсток під пальцями.
— Поки Марічка не виросте, ніяких чоловіків. Якщо вже хтось з’явиться, то тільки той, хто теж любитиме квіти, або хоча б не ненавидітиме їх, — твердо вирішила вона.
Любов до квітів у неї була ще з бабусиних часів. Літом вона жила в селі під Івано-Франківськом, де поля сягали обрію, а квітучі луки нагадували килими з небесним візерунком. Кожного дня вона збирала букети, і бабуся дивувалася:
— Оксанко, хто тебе навчив так гарно компонувати?
— Ніхто, бабусю. Сама. Просто люблю. Ось виросту — відкрию магазин, будеш до мене в гостій приходити.
— Вірю, доню. Ти ж у нас від діду. Він трави збирав, квіти знав, ось його книжка — на горищі знайдеш, — зітхала бабуся.
Книжка справді була — стара, потерта, але чарівна. Оксана вивчила її напам’ять, і вже в підлітковому віці розрізняла всі місцеві рослини. У школі з біології в неї були лише п’ятірки, і до випуску вона вже знала: її життя буде пов’язане з квітами.
Мама не поділяла її пристрасті. Більше любила огірки та помідори на городі, а Оксана наполегливо саджала настурції та петуній там, де вдавалося відвоювати шматочок землі.
— Не лізь із квітами на город, — бурчала мама. — У мене тут морква має бути!
А тато лише сміявся та підморгував: «Наша квіточка росте».
Після школи Оксана не вступила до інституту — і не сумувала. Закінчила курси флористики, влаштувалася у квітковий кіоск. Роки йшли. Чоловік з’явився — і зник. Марічка підросла, і Оксана нарешті відкрила свій кіоск. Потім — справжній магазин. Батьки допомогли, і в день відкриття Оксана плакала від щастя.
— Мамо, я зробила це. Це моє.
Відтоді її життя наповнилося ще більшою кількістю пелюсток, зелені та вдячних клієнтів.
Одного разу до неї зайшла витончена жінка на ім’я Софія й, оглянувши вітрину, сказала:
— Ви могли б прикрасити ресторан на весілля моєї дочки? Я давно за вами спостерігаю — у вас не букети, а казка.
Оксана погодилася. Не заради грошей — заради душі. Зробила все з любов’ю: композиції в пастельних тонах, живі гірлянди, тонкі акценти. Софія, увійшовши до залу, розгубилася:
— Який же у вас талант… Дякую. Ви й уявити не можете, як це торкнулося мого серця.
Чутки про квіткарю Оксану розлетілися містом. Пішли замовлення на оформлення банкетів, ювілеїв, виставок. Магазин став живим серцем кварталу.
І ось одного разу до магазину увійшов чоловік — років сорока п’яти, спортивний, приємний, чемний.
— Доброго дня. Ви — Оксана? Мені потрібен букет. Особливий. Щоб жінці відразу захотілося посміхнутися.
Вона уважно подивилася на нього. Чіткі риси, впевнений погляд. І щось у його голосі її зацепило.
— Букет для кого? Для коханої, мами, доньки?
— Для мами. Їй виповнюється сімдесят п’ять. Хочу, щоб їй було тепло.
Оксана зробила чудовий букет із троянд, гербер та гілочок евкаліпту — живий, дихаючий.
— Дякую, — сказав він. — Тарас. Дуже приємно. Сподіваюся, ще побачимося.
Через три дні він справді повернувся.
— Оксанко, не чекали? А в мене три причини. Мамі букет сподобався — прямо в точку. По-друге — ви мені сподобалися. А по-третє — я запрошую вас на каву. Якщо дозволите.
Вона зніяковіло посміхнуВони випили каву, а потім ще одну, а потім пішли гуляти старим львівським парком, де наступного року Тарас зробить їй пропозицію біля клумби з її улюбленими жовтюхами.
