“Ти маєш поважати мої права!” — сказав мій син, навіть не здогадуючись, як легко поранити мамине серце.
Того холодного жовтневого вечора Марія, загорнувшись у теплий халат, поставила на стіл тарілку з гарячими пиріжками. Кімната наповнилася ароматом свіжої випічки, а з вулиці тягнуло вітром та осінньою сиротою. Домашні поспішали до столу — так хотілося зігрітися чаєм та забути про пронизливу вологість.
Десятирічний син Марії, Дмитро, мовчки сів, взяв один пиріжок, але ледь торкався — тільки копався виделкою в начинці та насуплювався. Погляд у нього був важкий, ніби за день він пізнав щось серйозне.
— Що з тобою, Митю? — запитала Марія, сідаючи поруч. — Якийсь ти задумливий. У школі щось трапилося?
Хлопчик поклав пиріжок і відповів:
— Сьогодні до нас на класну годину приходив дядько з поліції. Говорив, що в дітей є права. І що батьки часто їх порушують.
Марія здивовано підняла брову:
— Цікаво. І що ж він такого розповів?
— Багато чого, — з виглядом дорослого почав Дмитро. — Наприклад, що мені не можна нав’язувати те, чого я не хочу. Що ви з татом мусите поважати мою особистість. А в мене, між іншим, є своє особисте життя. І я маю повне право витрачати час, як сам вирішу.
— Особисте життя? — ледве стримуючи посмішку, перепитала Марія.
— Так! — впевнено кивнув син. — Наприклад, я хочу після школи грати у комп’ютер. А ти змушуєш робити уроки. Це ж відверте порушення мого вибору! І ще — ти кричиш на мене, коли я не їм брокколі! А дядько сказав — це моральний тиск! Ну й взагалі — ремінь? Це взагалі кримінал! Мене можуть навіть забрати з сім’ї, якщо я захочу.
Марія мовчала. Вона стояла, спираючись на край столу, і слухала свого сина, не впізнаючи його. Вона пам’ятала, яким він був маленьким, як плакав уночі, як гаряче притискався до неї, і як вона годинами сиділа біля його ліжечка, ловлячи кожен його подих. А тепер перед нею стояв «громадянин з правами».
— А вчительку ти не боїшся? — тихо запитала вона. — Якщо вона тебе залишить після уроків, теж будеш викликати поліцію?
— Звісно! Це ж незаконне утримання. Я можу скаржитися. Нехай теж поважає мої права.
— А якщо її посадять? Жалко не буде?
— Жалко… — на секунду в голосі хлопчика пролунала нотка сумніву. — Але… хай не порушує!
Марія зітхнула, відвернулася до раковини і почала мити посуд. Тим часом Дмитро взяв аркуш паперу і швидко щось записав. Закінчивши, підбіг до неї й подав записочку.
На ньому дитячим, але впевненим почерком було написано:
«Оплата послуг: прибирання кімнати — 50 гривень, вигул собаки — 30, походи до магазину — 20. Всього: 100 гривень за тиждень. Борг за минулий — ще 130».
Марія опустила очі на записку. У грудях заболіло. Вона відчула, ніби між нею та сином виросла стіна. Вона сіла за стіл, взяла інший аркуш і почала писати. Почерк тремтів. Навіть на мить вона засміялася, але вже за мить очі наповнилися сльозами. Закінчивши, акуратно склала папірець і передала синові.
Той узяв листок і почав читати. На ньому було написано:
«Послуги: безсонні ночі — тисячі, прання, прибирання, їжа — щодня, переживання — без ліку. Батьківські збори, лікарні, падіння, сльози, страхи, радощі, перші кроки, перше слово. Молитви, коли ти хворів. Серце, віддане тобі. Безкоштовно. Бо я люблю тебе».
Хлопчик мовчав. Потім раптом кинувся до матері, обійняв її міцно-міцно й прошепотів:
— Пробач мене, мамо… Я просто хотів виглядати дорослим. Не думав, що так тебе образив…
Марія притулила сина до себе, поцілувала у потилицю і тихо сказала:
— Просто знай, сину… права — це важливо. Але любов і повага важливіше. А бути сім’єю — значить турбуватися один про одного не за гроші, а по велінню серця.
Того вечора вони сиділи в тиші, приголомшившись одне до одного. На вулиці свистів холодний вітер, але в хаті було тепло. Бо вони знову — по-справжньому — були разом.
