Стара хата, де знову заговорило щастя
Дмитро запросив друзів на дачу. По їхніх обличчях було видно — очікування не справдилися. Хтось навіть скривився, оглядаючи пошарпані стіни й зарослий двір.
“Ну, а чого вони хотіли?” — подумав Дмитро, спостерігаючи за їхньою реакцією. “Думали, я їх у палац запросив? Це стара бабусина хатка, а не заміська вілла…”
Але незабаром мангал задимів, м’ясо зашкварчало, динаміки загуділи музикою. Сміх, жарти, шашлик, запах диму — і вечір пішов куди веселіше. Шашлик вдався, пиво лилося, а компанія розгулялася.
Місця для ночівлі теж вистачило. Хтось спав на старому дивані, хтось — на матрасі веранди. А вранці всі роз’їхалися по домах — ситі, задоволені.
Дмитро залишився. Повертатися в шумне місто не хотілося. Він сидів у тиші, розглядаючи старий посуд у серванті, коли раптом з двору почувся голос:
“Гей, господарі! Тут хтось є?”
Він вийшов на крильце й завмер. На стіпці стояла дівчина — гарна, з трохи збентеженим поглядом. Дивилася насторожено.
“Ви… ви господар? Раніше тут жили Марія Іванівна й Василь Петрович. А ви хто?”
“А ти хто така?” — різко кинув Дмитро. “Я схожий на шахрая, тобі здається?”
Але дівчина раптом усміхнулася м’яко, майже по-доброму.
“Ні, просто… я давно тут не була. Колись дружила з онуком Марії Іванівни. А ви, чесно кажучи, зовсім на нього не схожі.”
“Не схожий?” — хмикнув Дмитро. “Та я ж і є той самий онук — Дмитро. Просто ти, мабуть, мене з кимось сплутала.”
Дівчина густо почервоніла.
“Я — Катруся. Ти був другом мого брата, Івася. Мене часто до вас підсаджували, пам’ятаєш? Ти мені якось цукерку дав біля багаття, коли ми ковбаски пекли…”
Дмитро придивився. І справді — щось знайоме було в її обличчі, особливо в тому захопленому погляді. Колись, років десять тому, вона бігала за ними, а вони з Івасем намагалися від неї втекти.
“Так це ж ти?” — здивувався він. “Маленька дівчинка з веснянками?”
“Ну, тепер я вже не зовсім маленька”, — засміялася Катруся.
Вони зайшли в хату. Дмитро поставив чайник, а Катруся дістала з серванту бабусині чашки.
“Можна? Я завжди мріяла пити чай саме з них. Такі гарні…”
Вони пили чай, їли вчорашні пряники. Годинник на стіні знову затикав — Дмитро завів його вперше за багато років. Ніби хата, давно забута, почала прокидатися.
“Я за грибами йшла, але сама злякалася”, — зізналася Катруся, тримаючи чашку обома руками, як дитина.
“Любишь гриби?” — усміхнувся Дмитро. “Тоді у вихідні — підемо разом?”
Він і сам здивувався, як легко йому було з нею.
З того часу вони почали зустрічатися. Все, до чого торкалася Катруся, ніби оживало. Вона помила вікна, відполірувала старі шафи, розклала білизну в комоді — акуратно, по бабусиній системі.
“Тут все як нове”, — дивувалася вона. “Ніби твоя бабуся знала, що ми з тобою тут житимемо.”
І справді, стара хата ніби прокинулася. Дмитро полагодив крильце, підмаА вечорами вони сиділи на ганку, тримаючись за руки, і слухали, як у старому будинку знову забилося серце.
